Розділ «19»

Задеренчав шкільний дзвінок, і коридор наповнився дитячим галасом, таким звичайним і радісним.

– Якщо ви не поспішаєте, можемо до мене сходити, чаю вип'ємо, – сказав учитель.

Жив учитель у цій же будівлі, але тільки на другому поверсі. У його кімнатці, що була завалена паперами та пахла пилом і книжковою вогкістю, було, одначе, затишно й тепло.

Посадовивши гостя в крісло з облізлою оббивкою, вчитель накачав примус і поставив на нього глек із водою.

– Я пошукаю… – якось дивно сказав він потім і поліз на стілець, притулений до книжкової шафи.

Не звертаючи уваги на гостя, він щось шукав на шафі, де теж були звалені якісь зошити й паперові рулони, акуратно перев'язані різнобарвними тасьмочками. Нарешті він спустився, тримаючи в руках один рулон. Розгорнувши, розстелив його на підлозі. Це була стара карта Російської імперії.

– Ось, є все-таки! – з гордістю мовив він. – Мабуть, єдина в місті.

– Чому єдина? – запитав Харитонов.

– А коли остання війна почалася, всім наказали принести на площу карти і радіоприймачі, та ще підручники іноземних мов. І все гамузом спалили. Диму було дуже багато…

– А де ж тут ваше місто? – схилився над картою Василь.

– А ось, – учитель ткнув пальцем. – Пафнутьєвськ.

– Господи! – вирвалось у Харитонова. – Так це що, я майже до Уралу дійшов?!

– Виходить, що так, – поглянувши на гостя з повагою, сказав учитель.

Харитонов мовчки дивився на маленьку чорну цятку на карті. Очі його кинули короткий погляд на узбережжя Японського моря і знову повернулися до цього незрозумілого колишнього Пафнутьєвська.

Перехопило дух, забилося перелякане серце – обмер Харитонов.

Нашвидку попрощавшись, пішов Харитонов додому. Навіть чаю не попив. Учитель із розумінням поставився до стану гостя й не прохав залишитися, тільки згадав при прощанні, що й у нього іноді від життя дух спирає.

На вулиці мела поземка, заповнюючи сніжком недавні сліди кінських копит. Зміркувавши, в який бік поскакали коні, Харитонов пішов у зворотний і без особливих труднощів дістався свого будинку, який, усупереч його схожості на всі інші, вже навчився відрізняти і впізнавати навіть у сутінках. Знявши клямку, зайшов у кімнату. Скинув пальто з облізлим собачим коміром, поставив біля дверей засніжені чоботи. Всміхнувся відсутності двох картоплин на пачці газет у кутку кімнати і всівся на кушетку.

Потім смеркало. Поверталася з роботи дружина, цілувала його, лоскочучи щоки кісками волосся, що вибилися з-під хустки й тому змерзлися. Разом вечеряли й по черзі кидали сумні погляди на замутнене морозними узорами віконце. Лягали спати обнявшись і нарізно вставали щоранку. І тривало життя, і тривала зима, не приносячи ніяких змін. Ішов сніг, мела поземка.

– Васильку, – прошепотіла Євдокія одного дня. – Тільки ти не бійся… У нас буде дитина.

На обличчі у Харитонова з'явилася безглузда некерована усмішка. Він пригорнув до себе дружину й міцно поцілував.