Розділ «19»

– Ти що, схибнутий?! – На обличчі робітника заграла дивна посмішка. – Воно тобі треба?

– Я оголошення читав, – заїкаючись, говорив Харитонов. – Вам чорнороби потрібні?

Роботяга провів долонею по своєму змоклому лобі. Посмішка зникла з його лиця. Він по-новому, пильніше оглянув Василя.

– Чорнороб потрібен, та тільки дивний ти якийсь, – задумливо мовив чолов'яга. – І хирлявий… Ану відтягни ящик он у той куток! Стій, візьми-но рукавиці надінь.

Харитонов нагнувся і спробував зрушити ящик із місця, але марно – не по ньому був цей тягар.

– Ну бачиш, – чолов'яга похитав головою. – Який же з тебе чорнороб!

Харитонов похнюпився. Зробилось йому сумно через те, що зрозумів він: не від нього більше залежать його доля та життя. Знайшовши людей і залишившись із ними, став він прохачем і випрошував у кого дружби, у кого любові, у кого роботи або часу.

– Гаразд, ходімо, – покликав за собою чолов'яга, якому ніби жаль стало незнайомця.

Зайшли вони в іншу кімнату, де стояв довгий стіл, на якому акуратно були розкладені дивні хромовані ложки та якісь штучки зі скла, і була їх сила-силенна.

– Ну от, сідай! – чолов'яга підсунув Харитонову табурет. – Бери оце дерев'яне кружальце, вставляй у засвердлину цю подвійну колбу… тепер бери трихвилинну ложку, зачерпни ось так пісок і висип у колбу… Засипав? Тепер притискуй її другим кружальцем. Зрозуміло?

Харитонов, що чітко виконував команди чолов'яги, щось закінчив, але що він зробив – зрозуміти не міг.

– Ну, чого мовчиш? Незрозуміло, чи що? – перепитав іще разок чолов'яга.

– А що це? – задерши голову, Василь подивився питально на чолов'ягу, що стояв за спиною.

Той обтер спітнілі долоні об свій темно-синій халат і знову подивився на незнайомця як на схибнутого.

– Що, правда ні біса не зрозуміло?! – знову посміхнувся він. – Годинник ти зробив! Пісковий трихвилинник! Давай іще разок…

І знову під команду чолов'яги склав Харитонов другий годинник із двох дерев'яних кружалець і подвійної колби, тільки цього разу впхав йому чолов'яга семихвилинну ложечку. Після цього взяв чолов'яга в нього годинник і, перевернувши, почав уважно стежити за піском, який сипався в нижню колбу.

– Чистий! – вдоволено мовив він. – Ох і намучився ж я, поки його таким зробив! Спочатку прожарити, потім просіяти і промити, а потім знову на прожарювання… Ну що, чорноробе, подобається годинники робити?!

Харитонов кивнув, із цікавістю оглядаючи кімнату, заставлену безліччю піскових годинників різних розмірів.

– Ну тоді візьму тебе учнем!

Пропрацював там Харитонов до вечора й залишився дуже задоволений цією спокійною серйозною роботою. Подобалося йому підчіплювати хромованими різнохвилинними ложечками пісок із бляшаної коробки і, стежачи, щоб він не розсипався, обережно перевертати у скляні подвійні колби.