Розділ «19»

Принесла від сусідів старе чоловіче пальто на ватиновій підкладці з собачим коміром, частково облізлим.

Василь приміряв його на себе.

– Принаймні не замерзнеш!

Харитонову не дуже сподобалася вага пальта, але, усвідомлюючи правоту дружини, він промовчав.

– Ну от! – утішено зробила висновок вона. – Пальто, шарф, сорочка; ще тобі червоний бантик із клаптика зроблю, а в мене ніби все теж є.

Висунувши з-під ліжка свій дерев'яний ящик, вона зняла з його верху кілька акуратно укладених гамівок, а знизу дістала плаття й інші ганчірки. Витягнула і блідо-зелене пальто, зшите, здавалося, з тієї ж тканини, що й покривало. Почистила його, поохкала, побачивши сліди молі, зашила маленькі дірочки й повісила в кухні провітрюватися.

Перш ніж лягати спати, вони одягнулися по-святковому і суворо оглянули одне одного, щоб усе було в порядку і ніякої вади не було. Залишившись більш-менш задоволеними, зняли й акуратно повісили на дерев'яні плічки завтрашнє урочисте вбрання, після чого, втомлені від приємного клопоту, а тому й щасливі, вляглися спати.

Фабричний гудок, басистий і протяжний, розбудив Євдокію, а вже вона розштовхала чоловіка, що не чув гудка.

– Вставай, милий! – торсала вона його за плечі. – Пора!

Побачивши, що Василь уже розплющує очі, Євдокія заспокоїлась і, накинувши халат, побігла на кухню готувати сніданок.

За годину вони вже виходили на засніжену вулицю.

Знову побачив Харитонов багатолюддя, що йде в один бік, і тільки тепер помітив, що були це в основному жінки, що йшли самі по собі, цілеспрямовано й самотньо. Тільки цього разу вони ніби не так поспішали.

Євдокія взяла його під руку й гордо озиралася на всі боки, чекаючи зустріти заздрісні погляди. І вона їх зустрічала, оскільки були вони єдиною парою, що рухалася по цій вулиці.

Сніг приємно поскрипував під ногами, повітря було чисте й колюче. На рудих бороді й вусах Харитонова негайно осів іній.

Дійшли до знайомого Харитонову стовпа перед розпуттям, де все ще висіла відозва до піонерів і жовтенят. Повернули ліворуч.

До вух Харитонова раптом долетіло знайоме цокання, і він сіпнувся, притиснувши ліктем руку дружини.

– Сьогодні не бійся! – заспокійливо прошепотіла вона йому.

Дійшовши до чергового розпуття, вони притишили ходу через жінок, які заполонили простір.

Спереду донісся чоловічий голос, посилений і спотворений рупором: «По чотири, по чотири шикуйтесь і проходьте. За загорожею чекайте!..»

Незабаром вони опинилися перед загорожею – пофарбованим переставним парканчиком, за яким на білому коні в білій шинелі сидів невисокий чоловік із гучномовцем у руках.