Розділ «19»

Семен спохмурнів.

– І куди ж ти? Адже зима?

Харитонов знизав плечима.

– Як-небудь вийду, – сказав він із сумнівом у голосі, мовби й сам не дуже-то вірив у ним же сказане.

Запала тиша, і тим більше була вона напруженою, чим серйозніше дивились у вічі один одному Семен і Харитонов.

– А не замерзнеш? – порушив тишу вчитель.

– Ні. В мене ще дві гамівки є в мішку. В них не замерзнеш.

– Так… – похмуро видихнув учитель. – У них не замерзнеш.

– Та і скільки я вже пройшов. Що я, ще трохи не пройду?! – підбадьорюючи самого себе, сказав Василь.

– Добре тобі, – сказав учитель. – Якщо вийдеш, то вже точно врятуєшся! Тут же немає життя.

– Ну так якщо не боїшся… Ходімо зі мною! – запропонував мандрівець. – Може, вийдемо!

Учитель мав розгублений вигляд. Обличчя вилискувало синюватою блідістю.

– А що, – якось натужно мовив він. – І піду! Не все ж життя глобуси фарбувати й дітям казки про географію розповідати…

Він почав судорожно одягатися, дістав із шафи брезентову сумку, накидав у неї всяких дрібниць і навіть небезпечну бритву.

– Ти карту візьми! – сказав йому Харитонов.

Семен зняв із шафи перев'язаний тасьмочкою рулон і, прим'явши його, теж запхав у сумку.

– Ну все, – окинувши прощальним поглядом свою кімнату, сказав учитель. – Прощавай, місто без імені… прощавай, школо без номера і діти без по батькові.

Вийшли на вулицю. Вітер послабшав і дув тепер у спину, мовби допомагаючи і підтримуючи в нічних подорожніх рішучість. Пройшли повз сірі будинки та повз будівлю під номером 254, куди обіцяв він прийти на першу зміну і де склав перший у своєму житті годинник, нехай не ручний, але все-таки той відмірював час. Ішли далі, між пустирів, що тяглися з обох боків, і була це вже не вулиця, а змерзла смужка укоченої та втоптаної землі з назвою гордою і великою, що вселяє людям віру і надію та іноді піднімає цією надією вмираючих. Бо назва була – Дорога, а Дорога в умах людей і є вічний шлях до порятунку.