Розділ XIV

Він відчув, як Ґвен напружилася.

— О-о… Це про катерлахську корону?

— Так. А ти вже знаєш?

— Дещо чула. Тільки найстарші цих планів не підтримують.

— Шайна запевняє, що підтримають, ніде не подінуться. Варто нам тільки захотіти… А як ти сама до цього ставишся?

Ґвен ковзнула розгубленим поглядом по натовпу гостей і ненадовго затрималась на Шайні, що саме розмовляла з кількома тутешніми лордами на чолі з ґрафом Ідвалом аб Ґоронві. Можливо, в світлі оголошення про заручини вже почала готувати їх до появи нових претендентів на престол.

— Бренане, — нарешті озвалася Ґвен. — Є питання, які в сім’ї має вирішувати чоловік. І хоч ми ще не стали подружжям, але… Словом, остаточне рішення за тобою. Гарненько подумай, зваж усе, і як ти скажеш, так і буде.

— Отже, якщо я захочу стати королем, ти погодишся бути моєю королевою?

— Так.

— І не потішатимешся з мене? Тобі не здаватиметься кумедним, що я, простий хлопець, претендую на корону одного з найбільших королівств світу?

— Ти не простий, Бренане, ти відьмак. І в твоїх претензіях не буде нічого кумедного.

— А якщо я відмовлюся? — запитав він. — Ти не шкодуватимеш про це? Не дорікатимеш, що я, через свою селянську обмеженість, змарнував таку чудову нагоду, проґавив корону, яка сама падала нам до рук?

Ґвен пристрасно подивилася йому в очі.

— Ніколи не дорікатиму, обіцяю. Ні про що не шкодуватиму. Для мене ти важливіший за всі королівства на світі. Я не дозволю, щоб якась там корона стала між нами.

Вона сказала це так щиро, так упевнено, з таким запалом, що Бренанові відлягло від серця.

„О, Диве милостивий!“ — подумав він, мало не зомліваючи від ніжності, що пойняла його аж до останньої часточки. — „За що мені таке щастя?…“

А вголос промовив:

— Шайна майже переконала мене, що це піде на користь не лише відьмам, а й народові Катерлаху. Тільки я геть нічого не тямлю в державних справах. Не хочу, щоб із цього скористались найстарші.

— Не скористаються, я за цим простежу. А державним справам ти навчишся. Ми обоє навчимося — сестри знайдуть нам найкращих учителів.

Вони якраз підійшли до крісел, що стояли попід стіною. Ґвен сіла в одне з них і розправила на колінах свої пишні спідниці. А Бренан раптом усміхнувся одній думці, яка щойно впала йому в голову.