Розділ IV

Брукована вуличка, затиснена між двома рядами щільно прилеглих один до одного будинків, тяглася пологим схилом пагорба, на вершині якого сяяли численними вогнями величні споруди Університету. Втім, о цій вечірній порі світла не бракувало в усьому середмісті Кованхара — і, певна річ, воно мало маґічне походження. На вулиці було досить людно: то тут, то там поспішали в своїх справах перехожі, неквапно прогулювалися під руку закохані, раз по раз зустрічалися галасливі зграйки студентів та студенток — і це було характерною ознакою Кованхара, бо лише в тутешньому Університеті дівчата могли навчатися нарівні з юнаками. Зрідка чулося цокання підков по бруківці — це ґвардієць з міської варти патрулював відведену йому територію, наглядаючи за дотриманням порядку. Інші вершники тут не з’являлися — для них, як і для підвод та екіпажів, призначалися ширші вулиці, а ця була винятково пішохідною.

Шимас аб Нейван ішов з правого краю, попід самими стінами будинків, і нітрохи не боявся, що з якогось вікна виллють помиї, зіпсувавши і його вбрання, і цінну книгу, яку він тримав у руках. Це могло б статися в будь-якому іншому місті, та тільки не в Кованхарі, де навіть у найбідніших кварталах усі житлові будинки мали водогін і каналізацію. Кованхар цілком справедливо зажив собі слави найзаможнішого і найчистішого міста в усьому світі (ну, за винятком, хіба що, відьомського Абервена на Тір Мінегані). Це чаклунське місто, серцем і мозком якого був Університет, формально належало до складу Івронаху, проте ніякої реальної влади над ним івронахські королі не мали і вже віддавна змирилися з цим. Час від часу в Університетському Маґістраті порушувалося питання про проголошення Кованхара вільним і нікому не підлеглим містом, однак цю пропозицію щоразу відхиляли. Чаклуни нітрохи не боялися королівського гніву, проте усвідомлювали всі небажані наслідки такого вчинку. Крайній захід країни, який через його форму на карті називали Ейс Ґеданом, Риб’ячим Хвостом, економічно був пов’язаний з Кованхаром; добробут усіх місцевих мешканців, від простих селян до лордів, цілком залежав від торгівлі з чаклунами, тож у цьому разі вони не забаряться відокремитись від решти Івронаху й попроситися під владу Кованхара. Цього король точно не стерпить і надішле до Ейс Ґедана свою армію. А більшість чаклунів не хотіли воювати — попри те, що неминучим результатом цієї війни стало б утворення підлеглої їм держави.

Шимас також не хотів воювати, а проте, якби був маґістром, неодмінно голосував би за самостійність Кованхара. Згідно з даними останнього перепису, проведеного з ініціативи Маґістрату, на всьому Абраді та довколишніх островах, за винятком Лахліну, мешкало понад півтораста тисяч чаклунів, і було геть несправедливо, що вони досі не мають власної країни, тоді як кількасот відьом уже тринадцять століть порядкують на свій розсуд Тір Мінеганом. І найприкріше те, що серед їхніх підданих чимало чаклунок, які визнавали за краще прислужувати відьмам, а не співпрацювати на рівних зі своїми колеґами по чаклунському цеху.

А втім, як безпристрасний науковець, отже, людина об’єктивна, Шимас мусив визнати, що свого часу відьми чимало зробили для чаклунок. У давні часи, коли в Кованхарі було засновано Чаклунську школу, до неї приймали лише хлопців — а дівчата, на думку тодішніх чаклунів, мали навчатися в домашніх умовах, позаяк справжня академічна наука не призначена для жіночого розуму. Ситуація не змінилась і після перетворення школи на університет, тому відьми організували на Тір Мінегані власний навчальний заклад для дівчат із чаклунським хистом. Зрештою, хоч і не так швидко, як годилося б, це змусило чоловіків змінити свої погляди на місце жінок у чаклунській спільноті, і в Кованхарському Університеті стали навчатися не лише студенти, а й студентки. Проте за шістсот з гаком років, що минули з того часу, відьми так і не сподобилися закрити свою школу. Вони й далі заманюють на Тір Мінеган найздібніших юних чаклунок, зачаровуючи їх своєю відьомською величчю та балачками про якусь там жіночу єдність…

Дійшовши до кінця вулиці, Шимас аб Нейван опинився на краю Керноґ Блатай — центральної площі міста, потойбіч якої височіло громаддя Університету. Якусь хвилю він простояв на місці, захоплено дивлячись на пофарбовані в червоне корпуси, вежі та ґалереї між ними і згадуючи, як чотирнадцятирічним хлопчиськом уперше прибув до Кованхара. Відтоді спливло понад два десятиліття, це місто стало для Шимаса рідним, а Університет — справжньою домівкою. Своє ж помешкання в престижному районі Лар-на-Катрах він хоч і називав домом, але сприймав його лише як місце для ночівлі.

Швидким кроком Шимас рушив навскоси через площу, прямуючи до однієї з крайніх веж, чи не найменшої з усього архітектурного ансамблю Університету. На площі теж гуляли студенти; забачивши його мантію, вони чемно, але без зайвої запопадливості вітались. Чимало дівчат упізнавали його і приязно, часом навіть кокетливо всміхалися.

Шимаса — чи то пак, професора аб Нейвана, — знали переважно студентки. І зовсім не тому, що він був об’єктом їхніх дівочих мрій, хоча в свої тридцять шість років мав вельми привабливий вигляд і подобався багатьом жінкам. Просто Шимас викладав на кафедрі пророцтв і яснобачення — а цим даром володіли винятково чаклунки; за всю історію не було відомо жодного випадку, щоб чоловік-чаклун спромігся на бодай яке-небудь гідне уваги пророцтво. Тому на заняття, що їх вів Шимас, ходили головно дівчата, хоча щороку серед слухачів траплялось і по два-три хлопці, яких цікавив суто теоретичний бік цього явища. Таким свого часу був і сам Шимас, а згодом його цілком захопила ця галузь маґії, і він вирішив присвятити їй своє життя.

Деякі викладачі відверто кепкували зі своїх колеґ-чоловіків, що працювали на кафедрі пророцтв, однак Шимас уже давно перестав зважати на їхні кпини і більше не намагався пояснити їм сутність своєї роботи. Якщо вони не хочуть цього розуміти, то жодні слова не зможуть переконати їх у тому, що самі пророцтва і тлумачення пророцтв — дві абсолютно різні речі. Пророчий дар не вимагає ні значної маґічної сили, ні великого розуму, ні схильності до ґрунтовного, всебічного аналізу. Навпаки — останнє часом дуже шкодить провидицям, заважає їм цілком розкритися й поринути в бурхливий потік картин реалізованого минулого та гіпотетичних варіантів майбутнього. Як правило, вони погано розуміють значення своїх видінь і здатні лише механічно повторювати слова, що лунають у їхніх головах під час пророчого трансу. За винятком найпростіших випадків, вони лише формулюють загадки — а розгадують їх інші люди. Такі, як Шимас аб Нейван, на чиєму рахунку було вже багато успішних тлумачень як передбачень на майбутнє, так і видінь про минуле. Проте всі його колишні досягнення тьмяніли порівняно з тим, що він зробив сьогодні. Це був його зоряний час, вершина його кар’єри. Він розгадав одне з найдавніших пророцтв, причому не звичайне пророцтво, а невідворотне, над яким марно сушили собі голови незчисленні покоління тлумачів. А розгадка виявилася такою простою й очевидною…

Пророча Вежа була мовчазна й безлюдна. Крім кільця ліхтарів на її верхівці, що запалювалися самі з настанням сутінків, світло горіло лише в одному вікні на горішньому поверсі. Тримаючи в лівій руці маленьку світлову кулю, а в правій стискаючи книгу, Шимас піднявся темними сходами й підійшов до широких дубових дверей з вирізьбленою на них руною Таред — дев’ятою літерою стародавньої абрадської абетки. Насправді ніхто не знав, якою за ліком була ця літера і як вона раніше називалася, бо всі попередні мешканці Абраду загинули в боротьбі з демонами та чудовиськами задовго до появи тут перших шінанців, і розгадати їхню мову досі нікому не вдалося. Ці символи зустрічалися на багатьох предметах та фраґментах будівель, залишених у спадок від тієї цивілізації, історики давно впорядкували їх на свій особистий розсуд і дали їм умовні імена, а чаклуни та відьми використовували руни для позначення основних природних та маґічних явищ. Руна Таред віддалено нагадувала око, тому її обрали за символ провидництва.

Шимас постукав у двері, а вже наступної секунди клацнув сталевий замок, вони трохи прочинилися, і зсередини долинув хрипкий голос:

— Заходь, Шимасе.

Трохи нахиливши голову, щоб бува не вдаритись маківкою об одвірок (на жаль, більшість дверей у Пророчій Вежі були розраховані на жіночий зріст), він пройшов до кабінету, який можна було назвати просторим, коли б не його захаращеність книжками. Вочевидь, їм стало затісно на полицях, що тяглися вздовж усіх стін, займаючи весь простір від підлоги до стелі. Частина з них перекочувала на стільці та крісла, підвіконня, низенький столик перед вікном і широкий письмовий стіл, за яким сидів невисокий літній чоловік у фіолетовій маґістерській[3] мантії, зі зморшкуватим, мов печене яблуко, обличчям. Його чотирикутна шапка недбало лежала на краю стола, не прикриваючи, як звичайно, майже лису голову з вузеньким вінчиком сивого волосся.

— Добрий вечір, маґістре, — звернувся до нього Шимас із шанобливим кивком.

— Вітаю, хлопчику мій, — відповів Ярлах аб Конал, керівник кафедри пророцтв. — Прошу, сідай… гм, як знайдеш, де. Я оце вирішив перебрати свої книжки. До ранку сподіваюсь упоратися.

Шимас таки знайшов більш-менш вільний стілець, переклав з нього книжки на підвіконня, підсунув його до столу й сів. Тим часом маґістр узяв до рук чашку, відсьорбнув невеликий ковток і запитав:

— Хочеш чаю?

— Ні, дякую, — відповів Шимас.

— А дарма, чай просто чудовий. Мене пригостив Пиліб. Ти ж, мабуть, знаєш, що його родина має чайні плантації на Талев Ґвалаху.

Пиліб аб Махавін був третім чоловіком-чаклуном, що викладав на кафедрі пророцтв. Решта професури були чаклунки, найкращі на Абраді провидиці, які нишком, а часом і відверто, висловлювали своє незадоволення тим, що вже півтора десятиліття їхню кафедру очолює не жінка, а чоловік, цілком позбавлений пророчого хисту. Як підозрював Шимас, для них це було радше питанням принципу, а не доцільності, бо всі вони без винятку не приховували зневажливого ставлення до таких „приземлених“ речей, як адміністративна робота. А Ярлах аб Конал, позатим що був неперевершеним тлумачем, дуже вправно керував кафедрою, докладаючи всіх зусиль, щоб звільнити професорок-провидиць від такої неприємної для них щоденної рутини.