Розділ XV

У ніч із третього на четверте гедрева крижаний північний вітер приніс із Океану Туагар важкі хмари, і на ранок увесь Ханґован опинився в сніговому полоні. Почалася зима — яка на більшій частині Лахліну триває чотири довгі місяці, майже півроку. На тлі завалених кучугурами снігу вулиць та площ міста видавалося мало не знущанням твердження абрадського календаря, що зараз лише середина осені. Цей календар було розроблено на Ініс Шінані, він ідеально відповідав тамтешньому кліматові — три літні місяці й по два для осені, зими та весни. Загалом, він годився і для всього Абраду — від південного Ан Каваху, де слово „зима“ означало лише холоднішу, ніж інші, пору року, і аж до Івидону з Алпайном, яких узимку зігрівала тепла західна течія з Океану Івирид. Не влаштовував такий календар хіба що мешканців Финніру та північних районів Тір н-Ґалу з Кередіґоном. А для Лахліну взагалі слід було б вигадати щось інше, наприклад, забрати місяць у літа й віддати його зимі, проте в жодного з лахлінських королів ніяк не доходили до цього руки. Їм усім вистачало й інших турбот.

Імар аб Ґалвин, чотирнадцятий король Лахліну з роду О’Тигелвах, шістдесят сьомий за ліком правитель острова, також не мав наміру займатися реформою календаря. Щільно запнувши підшиту хутром мантію, він стояв біля вкритого памороззю вікна й спостерігав за роботою слуг, що прибирали сніг з двірської площі Кайр Ґвалхалу — палацу лахлінських королів. Ледве стримуючи тремтіння від холоду, думав про те, що їм, мабуть, тепліше, ніж йому, бо вони працюють і від цього зігріваються. Навіть трохи заздрив їм, хоча й розумів, що його заздрість безглузда. Порівняно з холодом у тих комірчинах, де мешкала палацова обслуга, в королівських покоях, можна сказати, панувала справжнісінька спека…

Імар відвернувся від вікна й люто зиркнув на нещодавно розпалений камін. Усе його тепло негайно поглинали холодні та вогкі стіни, цей клятий кабінет ніколи не прогрівався, і всеньку зиму тут доводилося сидіти загорненим у хутро. Не набагато краще було і в решті приміщень, навіть у королівській спальні. Сьогодні Імар прокинувся ще вдосвіта і вже не зміг заснути. Понад годину лежав у ліжку, ловив дрижаки і впивався крамольними мріями про те, як було б добре мати при дворі бодай одного чаклуна, щоб той своїми чарами захищав палац від суворої зими.

Тридцятирічний король уже давно розгубив свою дитячу віру в праведність лахлінського способу життя, а після втрати дружини, що вмерла п’ять років тому від запалення легенів, узагалі пройнявся лютою ненавистю до своїх підданих, які з віслючою впертістю дотримувалися дурних заповітів, залишених їм у спадок від так званих Перших Святих. Сам Імар вважав батьків-засновників лахлінської держави боягузами та дезертирами, котрі, замість скористатися унікальними умовами острова, щоб перетворити його на надійний плацдарм для боротьби з нечистю, просто сховалися тут від усіх небезпек і для виправдання своєї легкодухості вигадали казочку про Дивове благословення, що буцімто зійшло на Лахлін завдяки їхнім молитвам…

Пролунав стукіт у двері, а вже наступної секунди, не чекаючи дозволу, до кабінету прошмигнув низенький миршавий чоловік років п’ятдесяти, у багряній сутані й такого ж кольору п’ятикутній шапці. Він уклонився Імарові, але зробив це підкреслено неохоче, всім своїм виглядом демонструючи, що не звик схиляти голову ні перед ким — за винятком, певна річ, Великого Дива.

А ще торік Айвар аб Фердох з неабияким завзяттям відбивав поклони і королю, і членам королівської родини, і своєму попередникові, Деванові аб Ґринові. Тоді він був лише одним із шістдесяти восьми членів Поборчої Ради, до того ж обіймав там досить скромну посаду. Його обрання верховним поборником Святої Віри й головним проповідником Істинного Слова Дивового стало для Імара несподіванкою — причому несподіванкою вкрай неприємною. Імарів дід, король Лаврайн, навчав онука, що циніки та лицеміри, на зразок Девана аб Ґрина, хоч і гидкі через свою безпринципність, зате зручні та надійні, бо ними легко керувати — у кожного завжди знайдуться досить серйозні гріхи, щоб зробити його вразливим і поступливим. Найпомітнішим із таких гріхів покійного лорда Девана було злісне недотримання обов’язкової для всіх поборників обітниці цнотливості; власне, він і помер в одному з ханґованських борделів, переоцінивши витривалість свого старечого серця.

Зате Айвар аб Фердох гріхів за собою не мав. Він був ревним фанатиком, так само вимогливим до себе, як і до всіх інших, а єдине, що йому можна було поставити на карб, то це погорда, з якою він сприйняв свій стрімкий кар’єрний стрибок. Ставши другою, після короля, людиною на Лахліні (а за деякими ознаками, навіть першою), лорд Айвар розцінив це, як милість Небес, і поводився так зухвало, ніби верховним поборником його призначив сам Див. Працювати з ним було просто нестерпно. Імар радше погодився б мати справу з десятком таких негідників, як Деван аб Ґрин, аніж з одним Айваром аб Фердохом…

— Ваша величносте, — промовив верховний поборник, — я прибув на ваш виклик.

Насправді Імар його не викликав. Айвар аб Фердох приходив до нього щоранку й приносив на підпис цілу пачку документів. Вірніше, документи приносив не він сам, за ним їх ніс помічник, що зараз стояв на порозі королівського кабінету й переступав з ноги на ногу, не наважуючись увійти, як його начальник, без дозволу. Імар ствердно кивнув йому, помічник нарешті ввійшов, поклав грубеньку теку на край письмового столу, а потім, уклоняючись, позадкував до виходу й зачинив за собою двері.

Імар привільно розсівся в широкому м’якому кріслі і з деякою зловтіхою став спостерігати, як коротун Айвар аб Фердох вибирається на сидіння високого стільця, звідки його ноги не діставали до підлоги. Ще на початку цього року Імар наказав прибрати зі свого кабінету всі стільці, що пасували до зросту нового верховного поборника. Кілька разів лорд Айвар надсилав поперед себе лакея з підставкою для ніг, проте його, за королівським наказом, щоразу перехоплювала варта. Ходити ж по палацу в супроводі слуги з підставкою Айвар аб Фердох визнав нижчим своєї гідності, тому мусив примиритися з цією незручністю.

Вмостившись на стільці, верховний поборник розкрив теку й почав передавати королю документи, супроводжуючи їх докладними коментарями. Формально, до повноважень поборників належали лише питання чистоти віри і боротьби з чаклунством та відьомством, але на практиці це призводило до майже тотального контролю над усіма сферами державного управління. Зокрема, над фінансами — нібито для того, щоб уберегти королівську скарбницю від підробного чаклунського золота. Над торгівлею — щоб перешкоджати поширенню будь-яких товарів, виготовлених із застосуванням маґії. Над зв’язками з іншими країнами — адже всі вони перебували під владою чаклунів та відьом, а тамтешнє населення сповідувало єретичні віровчення. Також поборники мали великий вплив на охорону порядку та систему правосуддя, а чи не єдиною інституцією, яка вперто відмовлялась коритися їм, була армія і, особливо, флот. Військові офіцери — усі, за рідкісним винятком, представники шляхти, — бачили своїм головним командиром лише короля і не бажали виконувати накази вискочнів-простолюдців у багряних рясах.

Мабуть, саме в армійському середовищі Імар мав найбільше однодумців, проте вони старанно приховували свої погляди, отож відрізнити офіцерів, які вважали лахлінський шлях хибним, від тих, що просто ненавиділи поборників, було неможливо. А найприкріше полягало в тому, що досі ніхто — ні з армії, ні з цивільної знаті, — не відкрився Імарові, хоч його вільнодумство не було великим секретом. Упродовж останніх років у вищих колах подейкували, що після жінчиної смерті їхній король втратив віру, щоправда, жодна жива душа не здогадувалася, як глибоко він загруз у трясовині єресі. Якби поборники бодай запідозрили, що Імар не просто сумнівається в істинності Святої Віри, а вже давно зрікся її, його б не врятував навіть королівський сан. Звичайно, вони б не наважилися офіційно висувати проти нього звинувачення, це могло призвести до непередбачуваних наслідків, але напевно подбали б про те, щоб у результаті якогось нещасного випадку або внаслідок раптової хвороби трон чимшвидше звільнився для Імарового дядька Броґана. Хоча, треба зазначити, принц Броґан аб Лаврайн не влаштовував вище керівництво поборників ще більше, ніж Імар. Він був надзвичайно побожною людиною, що в поєднанні з діяльною натурою й неабиякою харизмою лідера робило його небезпечним суперником як для Айвара аб Фердоха, так і для всієї Поборчої Ради. Вони боялися його впливовості та популярності, а Імар ненавидів свого дядька всіма фібрами душі…

Тека перед верховним поборником поступово порожніла, а натомість зростала висота стосу паперів ліворуч від короля. Після ознайомлення з урядовими постановами та проектами указів він здебільшого підписував їх і лише деякі відхиляв або повертав на доопрацювання, вказавши свої зауваження. Хай і дуже неохоче, але Імар таки визнавав, що з державними справами лорд Айвар порається набагато краще, ніж це робив покійний Деван аб Ґрин, і за рік його керівництва урядом стан лахлінської економіки трохи поліпшився, хоч і залишався хронічно важким — утім, легким життя на Лахліні не було ніколи.

Нарешті дійшло до клопотань про помилування, і ті з них, що стосувалися людей, обвинувачених у єресі та потуранні чаклунству, Імар читав особливо уважно. Слідчі поборників дуже неохоче відпускати затриманих за відсутністю доказів провини, а Трибунали Святої Віри за останні чотириста років узагалі жодного разу не виносили виправдувальних вироків. У випадках, коли підсудних з тих або інших причин вирішували випустити на свободу, було заведено вдаватися до королівської амністії. На жаль, у питаннях, пов’язаних зі злочинами проти віри, Імар міг скористатися своїм правом помилування лише за поданням верховного поборника, тому був безсилий допомогти справжнім єретикам — таким, як Колім аб Тидир, безмаєтний шляхтич із Бланаха.

Навесні минулого року цей юнак на п’яну голову побився з сином одного впливового тамтешнього вельможі, і обставини склалися так невдало, що той татків синок від побоїв помер. Колім розумів, що вельможа не подарує йому синової смерті, проте не хотів скінчити своє життя так безславно — на одній шибениці з розбійниками та вуличними злодюжками. Вочевидь, він вирішив піти красиво, за серйозну справу, тому на суді зробив заяву, що причиною сварки, яка зрештою призвела до бійки, стала розбіжність у реліґійних поглядах. Мовляв, його опонент стверджував, що свого часу Китрайл був одним з диннеші, але повстав проти свого Творця, за що Великий Див скинув його з Небес у вічну пітьму Ан Нувіну; а насправді ж, як добре відомо всім розумним людям, Китрайл є лише локальним уособленням Абсолютного Зла, і його влада не простягається за межі Нового Світу.

Зачувши цю єресь — і не просту єресь, а відьомську єресь, — наляканий суддя негайно припинив розгляд справи, а за годину прибули поборники й забрали Коліма аб Тидира до місцевого Палацу Святої Віри, у підземеллі якого була в’язниця, призначена для утримання запеклих грішників. Згодом вони гірко пошкодували, що не дозволили стратити юнака за звичайне вбивство. Колім використав проти них їхнє ж власне правило, яке вимагало спершу розтлумачити єретику всю хибність його поглядів, щоб дати йому можливість розкаятись і перед сходженням на вогнище знову навернутися до Святої Віри. Як виявилося, він не просто повторив при нагоді тезу, яку піддавали анафемі не лише лахлінські проповідники, а й усі абрадські духівники. Дев’ятнадцятирічний Колім аб Тидир відмінно орієнтувався в цій темі і впродовж десяти місяців вів тривалі диспути зі слідчими, час від часу ніби й погоджувався з їхніми арґументами, але замість уже спростованих висував нові єретичні тези — і все починалося спочатку.

Імар пильно стежив за перебігом цього процесу, навіть надіслав до Бланаха свого представника і мало не щодня отримував від нього депеші з протоколами дізнання. Через таку увагу з боку короля поборники не могли відступити від правил і завершити слідство дочасно. А тишком-нишком убити такого надокучливого обвинуваченого їм не дозволяла гордість — адже цим самим вони б визнали свою поразку. Та врешті-решт Колімові забракло сил на подальше протистояння, наприкінці літа він відмовився продовжувати дискусію і, водночас, відмовився від каяття та навернення до Святої Віри. А потім вогонь поглинув мужнього хлопця, що не захотів помирати вбивцею й обрав для себе терновий вінок мученика. Єдине, що Імар міг зробити для Коліма, це захистити від переслідування його рідних — дарма що юнак ще чотири роки тому пішов від батьків, поборники все одно мали намір притягти їх до відповідальності за сприяння єретикові.

Отож Імарові залишалося шукати вільнодумців серед амністованих. Проте поборники були надто жадібні, вони не випускали зі своїх лабетів жодну жертву, щодо якої мали найменшу підозру. Так і сьогодні, перелік щасливців, яким поталанило обійтися легким переляком, був типовий. Сільська повитуха, що не вберегла дитину. Згорьовані батьки зопалу звинуватили її в чаклунстві, а потім схаменулись і на суді вже не були такими категоричними. Трибунал постановив, що повитуха просто недбало помолилася перед пологами, й засудив її до семи років каторжних робіт. А оскільки на каторзі від старої жінки не було б ніякої користі, її пропонували помилувати. Далі йшов чоловік, на якого доніс рідний син, буцім той чистив зуби чаклунським порошком. Насправді ж сталося непорозуміння — порошок був звичайний крейдяний, просто мав якусь домішку, що надавала йому ледь помітного бірюзового відтінку… Студент єдиного на Лахліні Ханґованського Університету, звинувачений своїм викладачем у єресі. Як виявилося, професор домагався хлопця, а після рішучої відмови поквапився написати наклеп, поки той перший не побіг на нього доносити. Професора стратили за мужеложство… Власниця крамниці, що нібито продавала тухле („зурочене“) м’ясо. Її банально переплутали з іншою крамаркою… Двадцятитрирічний молодик, що звабив дівчину, але не захотів одружитися з нею. Скривджена дівчина поскаржилася поборникам, що він заморочив їй голову чарами. До резолюції про помилування Імар додав вимогу, щоб молодик одружився зі звабленою дівчиною — вони були одне одного варті…

А от остання справа була незвичайною. Це стало зрозуміло вже із зосередженого виразу обличчя Айвара аб Фердоха, коли той мовчки, без будь-яких пояснень, передав Імарові клопотання, де мовилося про двох дівиць — Марвен, одинадцяти років, і Ґрайне, дев’яти років, дочок Киннаха аб Ейга, теслі з Дервеґа. Учора ввечері, на своєму таємному засіданні, Найвищий Трибунал Святої Віри засудив їх до страти на вогнищі за зв’язок із відьмою Шайною вер Брі та відьмаком Бренаном аб Ґрифидом. Верховний поборник просив короля замінити це покарання на довічні каторжні роботи.