Розділ XIX

Піднявшись по трапу, Ейрін ступила на палубу корабля й повернулася до Шайни, що йшла слідом за нею.

— Ну от, я вже на мінеганській землі. Ти дотримала слова перед моїм батьком.

Шайна ствердно кивнула, хоч і почувалася трохи ніяково. Формально вона виконала свою обіцянку, але не могла позбутися думки, що таке виконання скидається на шахрайство — бо ж до Тір Мінегану ще залишалося понад сім сотень миль морського шляху.

— Та годі вже, Шайно, — сказала Івін, яка відтепер перебрала її повноваження. — Не турбуйся, все буде гаразд. Лишилося вже небагато. Ми будемо в Абервені раніше, ніж ви вернетеся в Тахрін.

Шайна в цьому не сумнівалася. Навіть за звичайних умов подорожі морем були швидші, ніж суходолом, а за сприяння відьом, що вміли керувати вітром, кораблі взагалі летіли мов на крилах. Тож ці сімсот з гаком миль через Коннахтське море до Тір Мінегану і справді будуть коротші за ті двісті, що розділяли порт Рондав і катерлахську столицю.

Передостанньою пасажиркою, що піднялася на борт, була Фіннела. По трапу вона йшла повільно й обережно, однією рукою притримувала пишні спідниці, а іншою міцно хапалася за поруччя, та ще й удавалась до чарів, щоб зберегти рівновагу. Остання, Ронвен, так боялася стати на східці, що рудобородий здоровань-капітан мусив підхопити її на руки й перенести на корабель.

Поставивши злякану дівчинку на палубу, він басовито мовив:

— Вітаю на борту „Фанлеоґа“, ласкаві пані. Тепер прошу за мною, покажу ваші каюти.

Більшість відьом пішли слідом за капітаном, а біля трапу залишились тільки Шайна, Ейрін, Етне та Фіннела з Ронвен.

— От і все, — сказала Шайна. — Я вже піду, не буду вас затримувати. — Вона обняла Ейрін. — Щасти тобі, сестро. Хай береже тебе Див.

— І тебе, Шайно, — відповіла Ейрін. — І всіх вас, — додала вона, поглянувши на причал, де були Ґвен, Бренан, Мораґ та Шаннон, які не стали підніматися на корабель.

Попрощавшись, Шайна зійшла на берег і приєдналася до брата й сестер, що залишались у Катерласі. Етне, Фіннела та Ронвен відразу ж пішли влаштовуватись у своїх каютах, а Ейрін ще трохи затрималася, щоб наостанок помахати рукою леннірським ґвардійцям, які вишикувалися з правого краю причалу. Їй таки вдалося переконати лейтенанта аб Тревора, що немає потреби супроводжувати її далі, бо на кораблі їхній загін буде лише зайвим тягарем для команди. Сьогодні ж по обіді леннірці мали сісти на інше судно, що йшло на Південь, до Бруахайла.

Коли Ейрін зникла в юті, всі п’ятеро попрямували через причал до своїх коней, за якими пильнував Ґвенин брат Ліам. Утім, ця пересторога була зайвою, бо в Катерласі жоден злодій не наважився б обкрадати відьом.

Шаннон сумно мовила:

— Це так несправедливо! Щойно знайшла подругу і вже мушу з нею розлучитися.

— То поїхала б на Мінеган, — сказала Шайна.

— Е ні, — похитала головою Шаннон, — красно дякую. Я лише недавно вирвалася звідти. У найближчі п’ять років мене туди не затягнеш.

— А я й через десять не повернуся, — озвалась Мораґ, яка пробула меншою сестрою понад сорок років. — Гулятиму до шістдесяти. І це як мінімум. Може, знову поїду в Еврах… хоч, краще, в Тилахмор. Гарне місто, а жодної сестри там немає.

— Зате є герцоґ Довнал, — зауважила Ґвен. — Страшенно занудний тип. І такий причепливий, що не відшкребеш.