Розділ III

Гілля чагарнику розсунулося, і звідти визирнула вкрита густою рудою щетиною ікласта кабаняча голова. Налиті кров’ю маленькі очі втупились у Бренана водночас люто й налякано, а в загрозливому рохканні виразно чулися панічні нотки. Бренанів кінь, прив’язаний до сусіднього дерева, збуджено форкнув і роздув ніздрі, але вже за мить, отримавши від свого молодого господаря порцію заспокійливих чарів, угамувався.

А Бренан із прикрістю зітхнув — це була не та здобич, на яку він розраховував. Проте не став одразу ж відпускати кабана, а змусив його вийти на відкриту місцевість. Кабанисько виявився на диво великим, дужим і по-свинячому красивим; будь-який вельможа вважав би за щастя додати його голову до своєї мисливської колекції. Однак Бренан не шукав трофеїв, а лише збирався приготувати собі вечерю.

— Ну, і що накажеш з тобою робити? — звернувся він до кабана, ніби той міг йому відповісти. — Я ж приманював кролика, звичайнісінького кролика. І був певен, що до мене біжить кролик, а натомість… — Тут Бренан осікся, помітивши на кабанячих іклах кров. — То ти його зжер, свинюко! Кролик справді біг сюди, а ти перестрів його і зжер! У результаті вийшло так, що він став наживкою, на яку я підчепив твою жирнючу тушу. От тільки ти мені з біса не потрібен. Не вбиватиму ж я тебе, такого здоровезного, задля невеликого шматка м’яса. Та й мороки буде забагато… Ну, гаразд, забирайся геть.

Скоряючись Бренановій волі, кабан розвернувся і, вжалений у гладкий зад слабенькими вогняними чарами, з несподіваною для своєї комплекції прудкістю чкурнув у хащі. Провівши його поглядом, хлопець наготувався знову вдатися до чарів, щоб цього разу вже точно прикликати кролика. Аж тут за його спиною пролунав голос:

— Це було мудро з твого боку, майстре чаклун.

Бренан рвучко повернувся й побачив за кілька кроків від себе вершника на гнідому коні, чия поява стала для нього повною несподіванкою. Зосередивши всю свою увагу на приманюванні кролика, який зненацька обернувся на кабана, він проґавив наближення іншої людини.

Незнайомець був кремезним чоловіком років за сорок, у темно-зеленому, під колір листя, костюмі, у високих шкіряних чоботях і в коричневому капелюсі з сірим гусячим пером. За його спиною виднівся сагайдак з луком та стрілами, на поясі висів кинджал у потертих піхвах, а до сідла було припасовано довгу кобуру з рушницею.

Чоловік спішився з недбалою спритністю, яка свідчила про те, що мало не половину життя він проводить у сідлі, і продовжив:

— Полювати на кроликів у нас може будь-хто, ми навіть це заохочуємо, бо ті малі паскуди розплодилися понад усяку міру. А от кабанів без спеціального дозволу чіпати заборонено. Було б дуже прикро, якби ти надумав забити того кабана. Прикро для нас обох — тоді б я, як тутешній лісник, мусив узяти тебе під варту, а ти б відмовився скоритися і вжив би проти мене свою маґію. Хіба ні?

— Мабуть, що так, — підтвердив Бренан. — Я зовсім не хочу потрапити до в’язниці через якогось дурного кабана.

— І не потрапив би, — заспокоїв його лісник. — Тобі просто довелося б відшкодувати завдані збитки — або грошима, або роботою. Наша пані не кидає за ґрати всіх поспіль, а приберігає таке покарання для справжніх браконьєрів. Правда, лише найвідчайдушніші з них ризикують потикатися сюди, а решта воліє обходити Кил Морґанах десятою дорогою.

— Кил Морґанах? — перепитав Бренан. — Він десь тут, поблизу?

— Ти вже в ньому, хлопче, — сказав чоловік. — Цей ліс називається Кил Морґанах. Він є власністю леді Ґвенет вер Меган, у якої я маю честь служити.

Від несподіванки Бренан закляк з роззявленим ротом. Меган — жіноче ім’я, а навіть найостанніший байстрюк не стане називати себе по матері, тим більше знатна пані. Якщо людина не знає свого батька, то послуговується іменем діда або іншого родича чоловічої статі, і лише кілька сот жінок на всьому Абраді становлять виняток із цього правила. Вони…

— То леді Ґвенет відьма?

— Саме так. Вона вже півтора року хазяйнує на цій землі. Тому браконьєри й оминають Кил Морґанах, бояться її гніву. Дивно, що ти нічого про це не чув. Хоча, судячи з вимови, ти не тутешній. Звідки, якщо не секрет?

— З північного сходу, — ухильно відповів Бренан, і нехай співрозмовник розуміє як хоче: чи то йдеться про північний схід Катерлаху, чи всього Абраду. — До речі, мене звати Бренан аб Ґрифид.

— А я Киран аб Ґілрі, — навзаєм представився лісник.

— Радий познайомитися, майстре Киране. Отже, ви не заперечуєте, щоб я вполював собі на вечерю кролика?