Розділ XIII

Коли з корабля на причал перекинули трап, Шимас аб Нейван не став поспішати. Він зачекав, поки зійде решта пасажирів, і вже тоді рушив сам. Ішов поважно, неквапом, за поруччя не тримався, але страхував себе з допомогою чарів — не хотів останньої миті зганьбитися.

Опинившись на твердій землі, що не хиталась у нього під ногами, Шимас не стримав полегшеного зітхання. Нарешті все закінчилося, він майже вдома. І хоча до Кованхара залишалося ще дев’ять сотень миль по землях Ґулад Данану, Сейшану та Тір Алминаху, тепер перед ним не стояв вибір між горами та морем, між важкою дорогою через Двар Кевандір і хиткою палубою кораблів, що курсували Румнахською затокою. Попереду його чекала подорож рівним суходолом, бажано не верхи на коні, а в кареті, по широкому, добре второваному трактові, що сполучав Кованхар з Еврахом.

Перед прибуттям Шимас перевдягнувся в свою темно-синю мантію, яка в очах обізнаних людей вказувала не лише на його звання університетського професора, а також і на те, що він чаклун. Серед еврахських візників, що полювали в порту на клієнтів, знайшлося чимало обізнаних, і вони, мов зграя голодних псів, наввипередки кинулися до Шимаса, пропонуючи йому свої послуги.

З-поміж них Шимас обрав чолов’ягу з найчеснішим обличчям, без вагань віддав йому обидві свої валізи й подався разом з ним до його брички.

— Мені до ґрафського палацу, — сказав він на ходу.

— Буде зроблено, мосьпане, — запевнив його візник. — Домчу вас швидесенько.

— Ні, не треба квапитися, — охолодив його запал Шимас. — Їдь спокійно, найзручнішим шляхом, я тобі гарно заплачу… Між іншим, чоловіче, ти не знаєш, зараз у ґрафа гостює відьма?

— Авжежечки, мосьпане, і не одна. Цілих дві. У нас завжди є відьми. Це ж не якийсь там задрипаний Тилахмор.

Шимас посміхнувся. Суперництво між Тилахмором та Еврахом сягало своїм корінням ще в минуле тисячоліття, проте за останні кілька сторіч, завдяки стрімкому розвиткові судноплавства, Еврах упевнено вирвався вперед, тутешні ґрафи жили набагато заможніше, дарма що були лише королівськими намісниками, тоді як герцоґи Тилахморські займали вищий від них щабель в ієрархії Ґулад Данану, вони самостійно правили своїми землями і вважалися не підданими, а васалами Корони.

Виконуючи побажання клієнта, візник їхав без поспіху. Шимас, відкинувшись на м’яку спинку сидіння, дивився в чисте осіннє небо і думав про те, що за останні чотири тижні набув цікавого досвіду, хоча й волів би його уникнути. Цей досвід не становив ні найменшої цінності для тієї роботи, якій він присвятив своє життя, і якби диннеші запропонував йому якусь прийнятну альтернативу — наприклад, провести певний час усамітнено, але з відносним комфортом, у затишній хатині посеред Едандирського лісу, що на південь від Кованхара, — Шимас охоче б на це пристав.

„От повернуся додому,“ — вкотре сказав він собі, — „і більше носа не поткну за міську браму. Годі вже з мене цих подорожей!“

Утім, його мандрівну Південним Абрадом не можна було назвати важкою, сповненою прикрих пригод та злигоднів. Диннеші забезпечив його і конем, і грошима, і одягом, а в кожному містечку Півдня, так само як і на Півночі, неодмінно мешкали чаклуни, які радо приймали свого північного колеґу, та ще й науковця. Той-таки диннеші подбав і про те, щоб Шимас мав при собі маґічну копію своєї грамоти професора Кованхарського Університету, тож нікому й на думку не спадало вважати його пройдисвітом.

З Тір на х-Ейдалу він вирушив прямісінько до Ленніру, і в Кардуґалі зустрівся з тамтешнім чаклуном, Іґаном аб Кіном, якому розповів і про розгадане пророцтво, і про реакцію на нього з боку Ярлаха аб Конала, що виявився чорним чаклуном. А щоб звести до мінімуму потребу в брехні, Шимас просто сказав, що після удару Темної Енерґії невідь яким чином опинився на Півдні, за п’ятдесят миль на схід від Дин Краннаха, і при цьому втратив сім днів. Мовляв, сам губиться в здогадах, що з ним сталося, але в одному цілком певен: Ярлах тут ні до чого, він мав явний і безсумнівний намір убити його.

Повірив йому Іґан аб Кін чи ні, але, за відсутності інших, прийняв це пояснення. А успішна верифікація Пророцтва про Першу із Шимасовими тлумаченнями справила на нього величезне враження. Він доповів про все королю Келлахові, а той, неабияк стривожившись, негайно надіслав навздогін за Ейрін аж трьох гінців, спрямувавши їх різними дорогами, а ще одного відрядив до Евраха, хоч і не знав, чи є там відьма, бо попередня гостя еврахського ґрафа, Мораґ вер Дерін, наразі супроводжувала його дочку до Тір Мінегану. Шимасові ж король надав у супровід двох ґвардійців, які товаришували йому в дорозі до самого Конві, а там розпрощалися з ним, переконавшись, що він сів на корабель, який плив через Румнахську затоку…

Ґрафський палац було розташовано неподалік порту, і незабаром бричка під’їхала до розчинених бічних воріт зовнішньої огорожі. Щоб охорона пропустила його у двір, вистачило й професорської грамоти, а далі вже довелося скористатися рекомендаційним листом, що його власноруч написав Келлах аб Тирнан. Лист від короля, ще й батька нової відьми („Та вже ж, професоре, ми ще з літа знаємо. Це ж не якийсь там задрипаний Тилахмор…“) дозволив Шимасові уникнути бюрократичної тяганини з нижчими придворними чинами й негайно відкрив йому дорогу аж до найвищих верхів. Якби він захотів зустрітися з ґрафом Раґналом аб Мавоном, той не змусив би довго на себе чекати, проте Шимас не мав до ґрафа жодних справ — його цікавили лише відьми. На це йому повідомили, що старша з них, леді Айліш вер Нів, пішла в місто і ще не повернулася, зате друга, леді Ріана вер Шонаґ, зараз перебуває в палаці.

Нівроку бундючна служниця середнього віку провела Шимаса до просторої вітальні розкішних гостьових покоїв, залишила його там, а сама подалася доповідати леді Ріані про гостя-чаклуна. Менш ніж за десять хвилин до кімнати ввійшла висока жінка в ошатній сукні з блідо-блакитного шовку, вишитого золотими нитками. Попри свій зріст (а вона була десь на дюйм вища за Шимаса, що мав понад шість футів[6]), жінка здавалася дуже тендітною через надмірну худорлявість статури, і навіть особливий крій вбрання не міг приховати, що в неї завузькі стегна й замалі груди. Відьму в ній виказувало хіба що коротке, лише до плечей, темне волосся; звичайні знатні жінки вважали таку зачіску мало не за непристойну і змалечку відрощували собі довгі коси, а відьмам було начхати на умовності, вони керувалися головно тим, як їм краще пасує і як зручніше. На вигляд Ріані вер Шонаґ було близько двадцяти, з чого Шимас зробив висновок, що вона, ймовірно, ще молода. Можливо, лише недавно стала повноправною сестрою.

При її появі Шимас легко вклонився, відьма відповіла йому кивком.

— Мені сказали, що ви професор Кованхарського Університету.

— Так, пані. Професор Шимас аб Нейван, викладач на кафедрі пророцтв і яснобачення.