Розділ 5. Жозефіна

— Так і зробимо. По приїзді до Тульчина запросимо з Європи тобі в допомогу архітекторів і художників.

Утім, реалізацією своїх економічних планів Станіслав почав займатися ще до весілля. Насамперед він вирішив перенести столицю свого роду з Кристинополя до Тульчина. А Кристинопіль продати. Він довго розмірковував, перш ніж прийняти таке рішення. Так, тут він народився і виріс, знав кожен куточок у палаці, тут зустрів своє перше кохання… Але, мабуть, якесь прокляття нависло там над ним і його сім’єю. За два роки він втратив і кохану, і батька з матір’ю. І, по суті, батьківщину.

Кристинопіль, як і вся Галичина, в 1772 році перейшов від Польщі до Австрії. Таким чином, територія України була окупована чотирма державами: Правобережжя — Російською імперією, південь і Крим — Османською імперією (Туреччина), Галичину, з центром у Львові, зайняла Австрія, решту Лівобережжя — Річ Посполита. По суті, виходило, що Потоцькі, володіючи землями на Поділлі, ставали підданими короля Польщі Станіслава Августа, а володіння Потоцьких у Галичині робили їх підданими австрійської королеви Марії-Терезії. Та й основний прибуток, вважав Станіслав, приносили подільські землі.

Тому, як би важко це не було, він подарував 12 сіл і 200 тисяч злотих родині своєї першої дружини — Кемеровським, а основну частину земель продав графу Антонію Понінському.

І тепер, сидячи в кареті, він подумки похвалив себе. Маєтки його, як і раніше, величезні. А нові ідеї заряджали Станіслава такою енергією, що, здавалося, та ось-ось виплеснеться назовні, і він, як паровий бак, який не має клапана для підбурювання тиску, вибухне зсередини.

Його погляд спинився на Жозефіні, що сиділа навпроти, і думки переключилися на дружину. Чи кохає він її? Відповісти на це питання він не може навіть самому собі. Вона дуже вродлива, напевно, навіть гарніша за Гертруду, розумна й освічена. Може, занадто балакуча, але це не робить її докучливою. У неї гарний смак. Вона впевнено почуває себе в будь-якому товаристві, на відміну від Гертруди, сором’язливої і лагідної. Але серед усіх її переваг він не знаходив поки головної — такої собі родзинки, загадки, яка була у Гертруди, і якої він, як не старався, так і не зумів розгадати. Чи покохає він Жозефіну? Він не знає, але докладе до цього максимум зусиль заради майбутніх дітей і свого благополуччя.

Станіслав глибоко зітхнув. Спогади про Гертруду не давали йому спокою. Він знову і знову порівнював її з Жозефіною. Так не можна. Минулого не повернеш…

За Жешувом у невеликому маєтку Дублін поїзд зупинився. Несподівано вранці наступного дня відбулася зміна охорони, що супроводжувала молоде подружжя. Військових із Дуклі змінив загін з Умані. Граф Станіслав запросив на сніданок командира загону. Залишившись наодинці, вони щось жваво обговорювали і голосно сміялися. Після сніданку загін вишикувався у дворі, і до нього вийшли і Станіслав, і, як не дивно, Жозефіна. В руках у Потоцького був якийсь папір.

— Слухай наказ! — скомандував командир загону.

При цьому його обличчя й обличчя графа осяяли лукаві усмішки. Графиня Жозефіна була серйозна, вона не розуміла, навіщо її сюди запросили.

Командир мовив урочистим голосом:

«ПАТЕНТ.

Станіслав, Кристинополя, Тартакова, Могильова, Браїлова, Тульчина, Струшова, Варенжа, Дощова, Умані й Золотого Потоку Потоцький, великий коронний хорунжий, белзький, сокальський, рубежівський і т. д. староста, ротмістр гусарської хоругви військ коронних. Усім разом і кожному окремо, кому це необхідно знати, а особливо його превосходительствам панам комендантам, полковникам, нижчого і вищого рангу офіцерам військ моїх уманських: з огляду на здібності і великі заслуги її високопревосходительства пані Жозефіни, власниці Великих Коньчиць, із Вандалінів Мнішеків Потоцької, дружини великого коронного хорунжого, я вирішив надати фельдмаршальство над моїм уманським шляховим військом і ранг генерального коменданта всіх моїх фортець. Цим патентом повідомляю всім і наполегливо рекомендую, щоб усі військові завжди віддавали почесті, відповідні цим рангам. А для більшого значення, солідності й сили цього патенту — підтверджую своїм підписом і скріплюю печаткою.

Документ складений і підписаний у Дубліні 13 грудня 1774 року.

Станіслав Золотого Потоку Потоцький, хорунжий великий коронний, белзький, рубежівський, сокальський староста».

Під гучне «ура!» граф Потоцький поклав на плече дружини фельдмаршальський погон і вручив їй дерев’яний жезл. Тільки тепер графиня Жозефіна зрозуміла зміст того, що відбувається. Жартівлива вигадка чоловіка їй дуже сподобалася, і вона при всіх розцілувала графа Станіслава.

— Віват, наша фельдмаршальца! — привітали військові такий прояв подяки Жозефіни.

Позаду залишилися Карпати і Львів, де молодята зупинилися на невеликий відпочинок. Зимові Карпати хоч і завдали багато клопоту труднощами проїзду — вражали своєю красою. Особливе захоплення викликали перевали. Жозефіна плескала в долоні, сміялася, верещала, повертала Станіслава на всі боки. Все було як на долоні: стрункі смереки, засніжені вершини гір, стрімчасті скелі, маленькі струмки диму з хат унизу. Жозефіна хапала грифель із папером і тут же робила замальовки, а Станіслав, стоячи за її спиною щоб не заважати, смішив дружину веселими історіями.

Поступово, як гориста місцевість змінювалася пагорбами, так само змінювався і говір людей.

За Могильовом (Подільським) починалися володіння Потоцького. Звідси і до самого Тульчина молодий господар час від часу зустрічався зі своїми управителями, від котрих зажадав підготовки звітів та інших господарських документів, які через місяць повинні бути доставлені в Тульчин. Крім того, він попросив скласти списки найкращих майстрів: каменярів і різьбярів по дереву, художників і ткачів, співаків і просто людей, що вміють смішити народ.