Розділ 5. Жозефіна

— Тепер мені потрібен час, щоб привести до ладу думки, сформувати у своїй уяві те єдине ціле, з якого будуватиметься наш із тобою добробут.

— Я сподіваюся, — відповіла Жозефіна, — що в тебе залишиться трохи часу для своєї дружини, тим більше що тепер змінилися деякі обставини.

— Що ж могло статися за той час, поки я був зайнятий справами? — провокаційно запитав Станіслав. — Може, почало згасати твоє кохання?

— Ні, графе, хоча не приховую, усі ці дні мені було самотньо. Справа зовсім в іншому. Я вагітна, і, як сказав наш лікар, на початку вересня у нас буде дитина. — Жозефіна уважно поглянула на чоловіка.

Потоцький засяяв від радості.

— Це правда? Чому ж у тебе сльози на очах, душа моя?

— Це від радості і щастя.

Станіслав підійшов до дружини та обняв її.

— У нас буде син! Обов’язково син!

— Я старатимуся, — жартома відповіла молода жінка. — А якщо дочка?

— Теж чудово, але тоді тобі доведеться повторити все ще раз і народити мені спадкоємця, — засміявся Станіслав. — А потім ще одного, а потім…

— Стоп, стоп, стоп! Не так швидко, Стасе, я ж не повинна бути постійно вагітною і лише іноді, між вагітностями, відвідувати Відень, Париж, Варшаву…

— Гаразд, люба. І почнемо ми з тобою зі знайомства із сусідами. Я докладно дізнаюся про них у Мощенського, а ти заведи з ними листування. Поступово почнемо робити візити і самі приймати гостей.

Увесь останній місяць весни і початок літа Потоцький присвятив себе роботі і Жозефіні, нанісши візит ввічливості до Троянова у маєток Вороничей і прийнявши без зайвої помпезності графа і графиню Осолінських.

В один із теплих червневих вечорів Станіслав викликав до себе Мощенського. Розмова відбулася в залі. Чоловіки влаштувалися в кріслах, Жозефіна — трохи віддалік, на диванчику.

— Антонію, зараз як ніколи я розраховую на твою підтримку. Доходи від володінь батька справді непогані, але деякі методи управління і господарювання дещо застаріли. Я часто сперечався про це з батьком, а тепер хочу застосувати свої знання, інтуїцію на ділі. І я, повторюю, чекаю від тебе не тільки допомоги, а й розуміння, — почав розмову Станіслав.

— Я спробую, але є прекрасна приказка: «Від добра добра не шукають», — відповів Мощенський.

— Це не той випадок, Антонію. Спробую пояснити тобі свої ідеї. Отже, головне, про що ми до хрипоти сперечалися з батьком, це податки. Батько дуже закрутив гайки, ввів багато нових поборів. До певного часу це приносило свої позитивні результати, а тепер тільки шкодять. Селяни, змучені важкою панщиною та податками, тікають від нас до сусідніх поміщиків, а в нас і без того багато незаселених земель. Для вирішення цієї проблеми я планую здійснити кілька нововведень. По-перше, поступовий перехід від панщини до оплачуваної обробки моїх угідь.

— Але, графе, навіщо ж платити за те, що й так ваше? — здивовано вигукнув Мощенський.

— У цьому-то й весь сенс. Побачиш, якість значно зросте. По-друге, я скасовую такі податки, як роговщину, свинячі, пасічні й димні. І взагалі, видаю маніфест для всіх управляючих. У ньому я доручаю їм провести поступове переведення всіх селян на генеральний чинш — заміну всіх повинностей грошовим податком. Управляючі повинні ставитися до селян як до людей, кожен підданий житиме не в землянці, а в наземному будинку, який повинен самостійно побудувати. Крім того, управляючий стежитиме за тим, щоб усі селяни через кожні шість років висаджували у своєму дворі певну кількість яблунь, вишень, груш і шовковиць, а в непридатних для оранки землях — швидкорослі дерева: верби й тополі. А ще розводитимемо нові сорти пшениці, жита і вівса. — Потоцький відволікся від паперу й подивився на управляючого: — Я думаю, це не лише зупинить утечу моїх селян, а й приверне багато народу від сусідів, і не тільки від сусідів.