Розділ 16. Гамбург

Фермерське господарство барона також було зразковим.

За вечірньою кавою графиня Софія запитала барона Каспера:

— А чим ви зараз займаєтеся?

— Для себе, графине, я досяг багато чого, напевно, навіть більше, ніж мені потрібно. І якось запитав себе: що я можу зробити для інших? Наприклад, для тих, у кого життя дало збій і хто сам не може вийти з безвихідного становища. Ми створили Загальну установу для бідних. Усе місто розбите на певні райони, і в кожному районі працює свій благодійний центр. Двісті людей допомагають біднякам знайти роботу; всім надається медична допомога, ми навчаємо не тільки грамоті, а й професії. Звичайно, грошей це з’їдає багато, зате моральне задоволення величезне.

— Між іншим, значно зменшилася кількість злочинів, і в’язниці у нас напівпорожні. Не забувайте, що Гамбург — портове місто, — додав Георг Зівекінг.

— Барон — дуже цікава людина, — зазначила Софія на зворотному шляху.

— Щоправда, трохи хвалькуватий, — з усмішкою додав Станіслав.

Тим не менш, у графа з бароном склалися дуже добрі відносини.

Навесні 1794 року Європа пильно стежила за подіями в Польщі. З Варшави надходили відомості про повстання поляків під проводом генерала Тадеуша Костюшка. Поповзли різні чутки, перш ніж прийшло перше офіційне зведення, в якому повідомлялося, що Костюшко під Раславицями, поблизу Кракова, 4 квітня розбив загін російського генерала Тормасова, а незабаром повсталі варшав’яни звільнили столицю. Граф Потоцький щодня відвідував англійський клуб — саме туди надходили всі новини, чутки і плітки. Кожен міг висловити свою думку про те, що відбувається. Звичайно, Потоцькому приділяли багато уваги і як генералу, і як вихідцеві з Польщі.

— Безсумнівно, — граф Потоцький ретельно підбирав слова, — ця перша перемога викличе загальний тріумф у поляків і на перших порах приведе під прапори генерала Костюшка нових прихильників. Але мета буде досягнута тільки тоді, коли Костюшко підніме весь народ на боротьбу за свободу. А це майже неможливо, бо шляхта настільки його гнітила, що селянину байдуже, на кого гнути спину. Головне, щоб в керівництві не було чвар за владу вже на першому етапі, інакше все закінчиться провалом, так і не розпочавшись, або щоб патріотизм не закінчився виданням відозв і постановкою патріотичних п’єс у театрах Варшави.

У німецько-австрійському гуртку англійського клубу панувало збудження. І німці, й австрійці вже потирали руки в надії на остаточний розподіл Польщі і приєднання до своїх держав ласих шматків її території.

Генерал Костюшко, здавалося б, усе робив правильно: видав універсал, який приписував звільнити селян для захисту вітчизни. Одягнувшись у простий сільський одяг, генерал їхав від одного села до іншого, умовляв, лякав, їв їхню нехитру їжу, обіцяв повну свободу у разі перемоги. Але великого результату це не дало. Шляхта не вірила в успіх і побачила в універсалі посягання на права власності, а селяни не хотіли мати справ зі шляхтою. Розпачу Костюшка не було меж. Замість армії, про яку він мріяв, чисельністю в чотириста тисяч осіб набралося трохи менше сорока тисяч. Навіть виявляючи чудеса героїзму, виграти війну у Пруссії і Росії було неможливо. Тим не менш, 6 червня при Щекоцинах Костюшко напав на об’єднані російські та прусські війська, зазнавши поразки, змушений був залишити Краків, до якого ввійшли прусські війська. Костюшко попрямував до Варшави, щоб утримати столицю або померти.

А у Варшаві в цей час почалося полювання на зрадників — людей, причетних до Торговицької конфедерації, усіх, хто не підтримував революцію чи виявляв лояльність до союзу з Росією. Серед повішених був і Боскамп Лясопольський.

Граф Станіслав знав, що завдяки цьому дипломату Софія з’явилася в Польщі, але вирішив поки не повідомляти їй про страту Боскампа. Софія була на дев’ятому місяці вагітності, і це повідомлення могло розхвилювати її. Через два тижні вона народила другого сина, якого назвали Миколою. І тільки після цього Станіслав показав їй газету.

Незабаром Варшава була оточена, і її взяття було ускладнене тим, що союзники аж ніяк не могли поділити між собою територію Польщі.

В один із жовтневих днів граф Станіслав і графиня Софія збиралися до театру. Виставу давала французька трупа, яка відвідала з гастролями Гамбург. За годину до від’їзду принесли свіжу пошту. Граф Станіслав переглянув гамбурзькі газети, але нічого цікавого там не знайшов. Потім розкрив товстий пакет із Варшави. У пакеті було кілька польських газет. Графу відразу ж кинулася в очі передова стаття, в заголовку якої було його ім’я. У статті йшлося про те, що Верховний кримінальний суд Польщі розглянув справу про зрадників батьківщини. У числі обвинувачених були Станіслав Щенсний Потоцький, Ксаверій Браницький, Северин Ржевуський, Юрій Вієльгорський, Антоній Злотницький, Адам Мощенський, Ян Загорський і Ян Сухоржевський. Суд заочно засудив вищевказаних осіб до смертної кари через повішення, конфіскації майна, позбавлення всіх чинів і цивільних прерогатив. 29 вересня у Варшаві вирок був публічно приведений у виконання. Після його зачитування перед народом кат повісив портрети засуджених до шибениці.

— Софі! — покликав Станіслав графиню. — Ми, напевно, сьогодні не поїдемо до театру.

— Що трапилося, дорогий?

Граф Станіслав мовчки показав їй газету.

— Ти маєш рацію, Стасе. Але не бери все так близько до серця. Це витрати смутного часу. Розлючений натовп жадає крові.