Розділ 16. Гамбург

Адам закрив очі руками. Плечі його тряслися.

— Мені сказали, що ця отрута не вб’є вас… — простогнав він крізь ридання.

— Уся біда в тому, що хтось, використовуючи твою любов до батьківщини, вклав у твою голову цей акт відплати. І ось ти, зовсім не знаючи, хто я такий, не знаючи мого ставлення до розділу Польщі, зібрався стати катом. Я не бажаю виправдовуватися перед тобою і розповідати, що для мене значить моя батьківщина. Ти не гідний цього. Можу лише сказати, що я — патріот значно більшою мірою, ніж ти. Я не губитиму твою юну душу, бо, глянувши на тебе, зрозумів, що ти щиро любиш нашу країну і зможеш у майбутньому принести їй користь. Якщо ти здатен думати, прошу тебе про одне: розберися в тому, що сталося з нашою країною сам, не поспішаючи, без чиїхось підказок. А років через десять приїжджай до мене, і якщо ми ще будемо живі, розкажеш про свої висновки. Ні, це не великодушність, просто один співвітчизник рятує іншого в ім’я майбутнього. А тепер у твоїх інтересах і у ваших, мадам, покинути Гамбург як можна швидше.

Отже, на початку листопада Варшаву зайняли російські війська. Незабаром король Станіслав Август покинув країну, і фактично в січні 1795 року Річ Посполита зникла з карти Європи.

Навесні цього року граф Потоцький вирішив визначити свою подальшу долю. Як не дивно, його вабила далека Північна Америка з її новизною, надіями, незайманою природою і незліченними багатствами. Півтора роки він по крихтах збирав відомості про далеку країну від купців, що прибували з-за океану, і простих моряків, які розповідали часом небилиці, з газет і журналів. Його і Софію не лякали випробування і труднощі, що могли чекати на них у тому майбутньому житті. Вони були разом, і це додавало їм сил.

— Графине, — запитав якось Станіслав жартівливо, — як ви ставитеся до того, що я поселю вас в Америці в курені або дерев’яній халупі, а може, і в печері? Ми сіятимемо пшеницю, розведемо кіз. Ви їх доїтимете, а я — продаватиму молоко. Я полюватиму на хом’яків, жаб і змій, а ви — варитимете мені зміїний супчик?

— Сподіваюся, зміїний не від того, що варитиме його тобі змія? — підтримала його веселий настрій Софія.

— Як знати, — задумливо мовив граф, — у індіанців зустрічаються різні клички, і можливо, я стану яким-небудь Соколиним Оком, а ти — Мудрою Змією.

— Ти приноситимеш мені з полювання пір’я, шматочки шкур диких тварин, різнобарвні камінчики, а я зроблю собі шикарне індіанське вбрання з намистом, у волосся вплету пір’я, а обличчя розмалюю фарбами.

— Ну от, як завжди все закінчилося вбранням, — засміявся Станіслав.

— Але ж я повинна бути найкращою у племені! Інакше ризикую бути з’їденою своїми суперницями.

Старші сини графа Станіслава не тільки підтримували переїзд, але, схоже, для хлопчиків це стало мрією їхнього життя. Принаймні, такий висновок зробив граф із листування з ними. Вирушати до Америки з порожніми кишенями було б нерозумно, тому граф Станіслав запропонував Жозефіні продати частину земель, а решту залишити собі. Але відповідь Жозефіни перевернула все з ніг на голову. Жозефіна розуміла, що якщо Станіслав з синами переселяться за океан, вона втратить їх хай не назавжди, але дуже надовго. Та й інші діти будуть відірвані від батька. І з двох бід вона вибрала меншу. Коли Станіслав їхав до Гамбурга зі своєю грекинею, у неї ще жевріла надія, що їхній швидкоплинний роман скоро закінчиться. Тепер вона розуміла, що помилилася. А якщо чоловіка повернути вже не можна, потрібно, щоб діти не постраждали. Це ж станеться тільки в тому випадку, якщо Станіслав повернеться до Тульчина, нехай і з ненависною їй жінкою. Звичайно, всього цього графиня Жозефіна не написала. Вона повідомила, що, незважаючи на всі й старання, їхні маєтки приносять усе менше доходу. Підлі управляючі, схоже, обманюють її. Тому вона прийняла рішення переїхати до свого маєтку в Петербурзі і назавжди поселитися в столиці. Графа Станіслава вона просить повернутися до Тульчина і взяти кермо управління у свої руки. Заважати йому в особистому житті вона не збирається. І хоча Жозефіна нічого не писала про розлучення, це вже був крок назустріч.

Одночасно графиня Жозефіна написала листа імператриці Катерині, і незабаром граф Станіслав отримав звістку від Зубова. Фаворит писав, що Катерина, як і раніше, дуже поважає графа й генерала Потоцького, запрошує його особисто до Петербурга для вирішення деяких питань і зацікавлена в його поверненні до України. Казна цього року отримала менше прибутку від земель Потоцьких, і це дуже пригнічує монархиню.

Софія побачила, як загорілися очі Станіслава після отримання цих листів. І вони негайно вирішили, що на таких умовах повернення до України — найкращий варіант.

Граф Станіслав призначив від’їзд спочатку на травень, потім переніс його ще на місяць. Крім продажу будинку, він постійно спілкувався в порту з купцями, шукав собі союзників для торговельних угод, укладав якісь договори, цікавився рухом різних товарів, дізнавався, чи приходять сюди кораблі з Херсона і кримських портів. Як він пояснював Софії, включив на повну потужність свій гнучкий і розважливий розум, бо кожен новий день, проведений у цьому портовому місті, в подальшому може призвести до збільшення їхніх доходів, до їхнього процвітання.

Двічі чи тричі графиня Софія відвідала з графом Станіславом порт. Вона з цікавістю спостерігала, а іноді навіть дивувалася, як Станіславові вдавалося так добре орієнтуватися у місцевих справах, в усіх тонкощах і при цьому швидко приймати рішення.

Софії переїзд давав надію, що вона, нарешті, стане дружиною Станіслава, та й сам граф дуже бажав цього. До Тульчина вони вирішили повертатися нарізно: граф морем вирушає до Петербурга і вирішує там усі свої питання, а Софія з дітьми і всією прислугою сухопутним шляхом прямує до Львова, де її очікуватиме адвокат графа де Вітте, щоб довести до кінця шлюборозлучний процес (про це граф Йозеф написав Софії).

До Любека вони дісталися разом, звідти повинен був вирушати корабель до Петербурга. Море злегка штормило, і це дуже непокоїло Софію. Вони обнялися у прощальному поцілунку.

— Мені без тебе буде дуже самотньо, — мовила Софія, і на очах у неї з’явилися сльози. — Я сумуватиму.

— Через два, максимум через три місяці ми знову з’єднаємося і заживемо щасливо.