Розділ 16. Гамбург

— Так, першого разу я підлила отруту в один із келихів і підійшла до графа Станіслава з тацею, де келих стояв найближче до нього. Але у графа була зайнята права рука, і він лівою узяв не той келих. Не бажаючи заподіяти нікому шкоди, я була змушена скинути келих з отрутою на підлогу. А сьогодні граф узяв «правильний» келих.

— Боже, яка підступність, — зітхнула графиня Софія.

— Ви повинні були зустрітися з цим поляком після вечері?

— Так, звичайно, він чекає мене в моїй квартирі.

— Привезіть цього молодця сюди, — віддав наказ начальникові охорони граф Потоцький.

Граф Станіслав із графинею Софією вийшли до іншої кімнати. Софія опустилася в крісло, а Станіслав, не в силах всидіти на місці, ходив узад-вперед.

— Думаю, нам не потрібен розголос, Софі. Інакше наше життя тут, у Гамбурзі, перетвориться на суцільні тортури. Підуть чутки, плітки, косі погляди. Так що спробуємо вирішити все тихо.

— Може, ти і маєш рацію, Станіславе. Хоча за злочини треба карати. Але мене зараз більше турбує твій стан. Ти заспокоївся? А я вся тремчу від думки, що Грей міг тебе не врятувати.

— Усередині у мене все клекоче, але я намагаюся опанувати себе.

Незабаром привезли молодого поляка. На вигляд йому було не більше двадцяти п’яти років. Очі його горіли ненавистю.

— Графе, ви підла людина. Ви позбавили мене батьківщини. Ми ненавидимо вас!

— Дозвольте дізнатися, молодий чоловіче, хто це «ми»? — якомога спокійніше запитав граф Станіслав.

— Ми — це всі поляки!

— Як вас звуть?

— Адам. Адам Новинський.

— Так от, Адаме. Навіть якщо припустити, що ваші слова справедливі, ви не тільки підліший за мене, а ще й боягуз.

— Це чому?

— Я діяв відкрито, ні від кого не приховуючи своїх намірів. А ви злякалися привести вирок у виконання самостійно і переклали вбивство на тендітні плечі цієї мадам.

— Яке вбивство? — здивовано запитав Адам і поглянув на Луїзу.

— Так, Адаме, ти обдурив мене. У пляшечці була сильнодіюча отрута. І тільки завдяки вірному псу граф залишився живий.