Розділ 14. Від Криму до Петербурга (1789–1791)

— О як цікаво! Їдемо до них.

Софія попрямувала до невеликого селища (близько двадцяти родин влаштувалися прямо на березі моря). Побачивши незнайомців, греки не висловили особливого задоволення, але варто було графині Софії заговорити грецькою, як їхні обличчя посвітлішали. Софія була запрошена на обід, і відмовити своїм співвітчизникам грекиня була не вправі, знаючи, яку образу вона цим завдасть. Та вона і сама скучила за грецькою кухнею.

Поки готували сувлаки, графиня вже знала, що Лутка здавна була заселена греками, але років п’ять тому вони були змушені покинути Крим, і лише минулого року князь Потьомкін дозволив їм повернутися. За час їх відсутності велика грецька церква була зруйнована, і тепер вони будують маленьку. Ще греки займаються ловом устриць поблизу Алупки.

Запитали і про мету подорожі графині. А коли дізналися, що їй запропоновано підшукати собі землі для майбутнього маєтку, в один голос заявили, що кращого місця, ніж Мюсхор, їй не знайти.

Сіли за стіл прямо на березі в тіні дерев, і графиня Софія усміхнулася: неповторна синява моря, крики чайок, рідна мова, різноманітність закусок, легке біле вино — все сприяло і приємній трапезі, і довірчій бесіді. Господарі постаралися на славу: на столі красувалися тонкі скибочки копченої риби з печеним буряком і зеленню, різноманітні салати з сиром фета і оливковою олією, запечена риба з рум’яною сирною скоринкою, сувлаки — грецькі шашлички і, звичайно, устриці, хоч і маленькі, але за смаком не гірші за французькі. Прощаючись, Софія подарувала трохи грошей на відновлення церкви.

Подолавши мис Ай-Тодор, наші мандрівники опинилися в широкій долині з трьома татарськими селищами на ній (Гаспра, Кореїз і Мюсхор), а праворуч здіймалась у височінь гора-велетень Ай-Петрі.

— Тамаро, — звернулася Софія до своєї служниці, — тут справді дуже гарно. А що це за величезне дерево? — запитала вона у провідника-татарина.

— Це дуже шановане дерево, пані, — відповів татарин. — Горіх, у якого навіть є ім’я. «Черкес-чевіс» називають його татари.

Подорожні під ’їхали до горіху. Розміри і велич дерева справді вражали.

— Скільки ж йому років?

— Ніхто не пам’ятає, за розповідями старійшин — понад тисячу. А горіхів він приносить у рік більше, ніж зірок на небі. Старше покоління протягом багатьох століть передає це знамените дерево у спадок молодому. Це наша традиція.

— Напевно, там, нагорі, дуже гарно, — Софія поглянула вгору і додала: — І страшно.

Під’їхавши до моря, графиня спішилася.

— Хочу купатися, — заявила вона. — Ти зі мною, Тамаро?

— Я не вмію плавати, — почервоніла служниця.

— Ну що ж, тоді я сама.

Молодиці спустилися до моря, трохи позаду за ними йшов провідник. Серед кам’яного хаосу Софія вибрала величезний камінь, за яким була невелика бухта. Грекиня піднялася на камінь, не поспішаючи скинула одяг і спритно пірнула в прозору чисту воду.

— Вода дивовижно тепла! — крикнула вона, виринувши.

Софія відмінно плавала, за нею було приємно спостерігати збоку: здавалося, вона не пливе, а танцює на поверхні моря серед білосніжних гребінців хвиль. Досхочу насолодившись купанням, молода грекиня не поспішаючи вийшла на берег, піднялася на теплий камінь, не соромлячись своєї наготи. Крапельки води, як маленькі перлинки, покривали її округлі плечі, груди — ці два прекрасні бутона. І хоча служниця багато разів бачила свою господиню оголеною, навіть вона не могла приховати свого захоплення.

— Ви як морська фея, — зачаровано вимовила вона.