Розділ 13. Князь Таврійський

Наприкінці травня 1788 року турецький флот підійшов до лиману. Це було чудове видовище: понад 100 суден, від лінійних кораблів і фрегатів до гребних галер під командуванням капудан-паші (адмірала) Есскі-Хусейна на прізвисько Крокодил морських боїв, погрожуючи, стали на рейді. У червні Есскі-Хусейн увійшов у лиман. Ми не описуватимемо всіх перипетій двох битв у лимані. Просто скажемо, що вирішальну роль у перемозі Катеринославської армії в боях за лиман зіграли козацькі чайки Сидора Білого. Мобільні судна наводили страх на турків, швидко досягаючи бортів неповоротких турецьких суден, які сіли на мілину. Діставшись до корабля супротивника, вгору летіли абордажні сходи і гаки, потім запорізька морська піхота довершувала свою справу. В результаті турецька флотилія зазнала поразки і пішла з лиману. Втрати турків були величезні: майже половина кораблів, понад шість тисяч убитими. Втрати Потьомкіна: 18 людей убитими, 67 пораненими й один фрегат з кораблів. Але до головної втрати призвела смертельна рана Сидора Білого…

Тепер фельдмаршал міг розпочати облогу Очакова. У серпні було закінчено встановлення батарей для бомбардування фортеці. Потьомкін використовував будь-яку можливість, щоб змусити Гассан-пашу здатися (від підкупу до постійного обстрілу), і водночас вивчав слабкі місця Очаківської фортеці.

Ось у цей час, наприкінці вересня, графиня Софія де Вітте і потрапила до табору фельдмаршала.

Князь Потьомкін зустрів графиню з розгорнутими обіймами.

— Графине, ви знову здивували мене, — князь поцілував Софії обидві руки. — Нам би в армію ще кілька таких красунь, і я обійшовся б без генералів.

— Князю, — опустила очі грекиня, — боюся, що така я одна.

— Ха-ха-ха, — розсміявся Потьомкін. — Тоді доведеться вам самій відвідувати «найгарячіші» місця у фронтовій зоні.

— Ні, князю, війна — це чоловіча справа. Але іноді ми, жінки, повинні демонструвати вам, чоловікам, що не все вирішується грубою чоловічою силою.

— На щастя, більшість із нас це чудово розуміє. Один з таких — перед вами. І на підтвердження цього у мене для вас подарунок. Наші генерали отримають за Хотин ордени і чини, а вам я особисто хочу запропонувати землі в Тавриді. Вибирайте, графине, — Потьомкін розгорнув карту Криму, — ось Алупка, там мої володіння, але поруч — прекрасне місце Місхор, воно вільне.

— Так, графине, — підтвердив принц Нассау-Зіген, що був поруч, — це чудове місце. Зрівнятися з ним за красою може тільки шматочок Італії Cinque Terre (П’ять земель) у Лігурійському морі. Ні, навіть там немає такої величі, як гора Ай-Петрі!

У наметі Потьомкіна в цей момент, крім названих, перебували черговий бригадир де Рібас, княгиня Долгорукова, графиня Браницька і графиня Потьомкіна, дружина брата князя.

— Саме так, — мовив далі Потьомкін. — Крім цього, ще є Юрзуф, Марсанда…

— Князю, я задоволена вашою пропозицією. Але дозвольте хоча б з’їздити подивитися.

— Звичайно, звичайно. Але в мене одна умова.

— Ну от, починається, — Софія грайливо поглянула на князя.

— Ні-ні, графине, це не те, про що ви подумали. Моєю мрією залишається освоєння цього благодатного краю. Тому до дарчих земель я даю ще й грошову допомогу. А умова моя проста — будівництво доріг, заселення пустельних земель та їх оброблення.

— Графине, — знову долучився до розмови Нассау, — думати нічого. Ми з князем де Лінем об’їхали все узбережжя від Ялти з Марсандою до Судака. Давайте спільно візьмемося за Марсанду. Кращого місця біля володінь Потьомкіна не знайти. Ця місцевість найпристосованіша для вирощування винограду, шовковиці та маслин. Я напишу до Константинополя, щоб мені прислали корабель найкращих саджанців маслин і виноградної лози. Звернуся до пані Реньє, і вона допоможе знайти в Шампані справжнього винороба, бо таврійському вину, щоб воно було прекрасним, єдине, чого не вистачає, так це вміння його приготувати.

— Ось це напір, — засміялася Софія. — Але для початку пропоную навесні подивитися ці місця.

— Можете на мене розраховувати як на вашого провідника і захисника, — подався вперед Нассау.

— М-да, — засмучено мовив Потьомкін. — Пропоную землю у Криму росіянам — вони відмовляються. Зате іноземці залюбки відгукуються на мою пропозицію. Чому, княгине? — звернувся він до княгині Долгорукової.