Розділ 10. Тульчин (1782–1786)

— Годі, Жаку. Краще почастуй нас, а то ми вмираємо від спраги.

Жак спритно дістав із шафи кілька кубків, поставив їх на столик і подумавши, попрямував до стелажа у глибині льоху. Швидко повернувся із трьома пляшками.

— Почнемо зі старого доброго бордо, — загадково вимовив він, наповнюючи кубки.

— Чудово! — похвалив граф Станіслав, відпивши з кубка. — Французи вважають його найліпшим вином у світі?

— Не зовсім так. Французи кажуть: бордоські вина — найкращі вина у світі, а бургундські — найкращі вина Франції.

— Ви, французи, занадто високої думки про себе, — пробурмотів Бініх, прицмокуючи від задоволення.

Лише години через три наші герої спромоглися з великими труднощами вибратися з льоху — спрагу вони втамували на славу.

«…Сподіваюся, ви, графе, станете не тільки добропорядним громадянином, а й нашим другом» — так закінчувався лист короля Станіслава Августа графу Потоцькому.

До кабінету увійшла Жозефіна.

— Збирайтеся, графине, — напівжартома наказав Станіслав.

— Нас запрошують у гості? — підняла брови Жозефіна.

— Мене, радше, на роботу, а тебе… тебе, мабуть, теж, — не міняючи тону, відповів Потоцький. — Адже життя при дворі важче всякої роботи.

— Ми їдемо до Варшави?! — у м’якому, вкрадливому голосі дружини з’явилися нотки надії.

— Так, люба, — засміявся Станіслав. — Ось лист від короля. Він призначив мене воєводою Руським і запрошує на сейм.

— Ну що ж, графе, — обличчя Жозефіни стало урочисто-серйозним. — Це додає вам нових обов’язків, адже тепер ви везете до столиці не просто дружину, а воєводину. І я сподіваюся, зробите з цього правильні висновки.

— Звичайно, ваша світлосте. Мій гаманець уже прошепотів мені, що йому доведеться значно схуднути у зв’язку з вашим призначенням.

— Фі, — презирливо стулила губки Жозефіна, — передайте йому, графе, що статус чоловіка багато в чому визначається тим, як виглядає його дружина. Жадібність або, навпаки, марнотратство, мир і спокій у сім’ї, наявність смаку і навіть, якщо хочете, наявність розуму у чоловіка можна відразу визначити за нарядами його дружини, прикрасами, блиском чи смутком ув очах, розкутістю поведінки.

— Здаюся-здаюся, — Станіслав підняв руки вгору. — Пропоную вам, пані воєводино, зайнятися нашим гардеробом у столиці.

— Залюбки, — Жозефіна підійшла до чоловіка, обвила його шию руками і поцілувала.

І Станіслав, і Жозефіна багато чого очікували від цієї поїздки. Станіслав відчував, що тепер він, незважаючи на свою молодість, може зануритися у практичне життя країни. Жозефіна бажала приємних зустрічей, веселощів, такого собі емоційного вибуху після спокійно-розміреного життя в Тульчині.