Розділ 10. Тульчин (1782–1786)

— Каву мені й не тривожити, поки не скажу. Мені треба попрацювати.

Він сів за робочий стіл, дістав папір і перо. Зараз головне — привести думки до ладу. Станіслав знав, що найкраще це зробити на папері: розпланувати свій робочий день, вибудувати ланцюжок дій, розподілити рух капіталів.

Отже, що вже зроблено і що є в наявності?

На той час Потоцький уже відмовився від багатьох орендарів у своїх маєтках — доходу вони майже не приносили, тільки вичавлювали останні соки з селян. Усі свої землі Станіслав розділив на фільварки, об’єднавши в них по декілька селищ: і керувати простіше, і планувати, і розподіляти виробництво. Розташування своїх володінь граф Станіслав вважав мало не ідеальним: можливість торгівлі і в самій Польщі, і з татарським Кримом, а через нього — з Портою, із Росією, яка все більше освоювала українські території на лівому березі Дніпра. Потьомкін — ось хто був, на думку Потоцького, вершителем усіх справ за Дніпром, ось із ким необхідно завести знайомство! Наміри князя були абсолютно очевидні Станіславу — Потьомкін рвався до моря. А значить, будуть порти, корабельні заводи і можливість торгівлі морським шляхом. Крім цього, величезна армія Потьомкіна постійно потребувала продовольства, одягу, коней, а коні, у свою чергу, вівса і збруї. У тривалий мир із Портою граф Потоцький не надто вірив. Значить, війна і, як це не цинічно, знову значні прибутки для нього. Ні, звичайно, виробництвом зброї він не займатиметься, як би принадно це не виглядало, а от нові породи коней, великої рогатої худоби, овець, нові для цієї землі сорти пшениці, жита і вівса — ось на що він спрямує свою енергію. Торгівля без добрих доріг і мостів приречена на невдачу від початку. У цьому Станіслав був упевнений завжди, а подорожі по Європі ще більше переконали його в цьому.

Одне з головних завдань своїх економічних реформ Потоцький бачив у звільненні селян від кріпацтва. Крім цього, вважав за необхідне побудувати у фільварках лікарні, школи для дітей, церкви. До питань релігії Станіслав підходив з розумінням і зводив як католицькі, так і православні храми.

Ну-ні, дорогий читачу, ми далекі від наміру ідеалізувати нашого героя, роблячи з нього турботливого батька для своїх підданих. Граф Потоцький, як і будь-який магнат, бажав отримати максимальний прибуток зі своїх маєтків. І володіла ним при прийнятті таких рішень не любов до ближнього свого (хоча справедливості заради відзначимо, що певна частка людинолюбства в його характері була) і не данина моді, що процвітала серед молодих людей тогочасної Європи, а строгі економічні розрахунки і бажання втілити їх у життя. Граф не хотів одномоментного множення доходів, вичавлюючи з селян останні сили, він прагнув до багатства в майбутньому для себе і своїх дітей, заклавши міцний фундамент господарства.

«На міцні кістки повинні нарости пружні м’язи», — вважав Станіслав.

Не можна сказати, що важливі рішення приймалися графом Потоцьким просто. Він постійно радився зі своїм головним управляючим Мощенським: вони багато сперечалися, уважно вислуховували думки управляючих фільварками, просто заможних селян.

Так поступово Потоцький прийшов до наступного рішення. Селяни звільнялися практично від усіх повинностей в обмін на генеральний чинш — грошовий податок. З усіх повинностей залишався лише один день панщини на місяць для будь-якої сім’ї. На будівництво та ремонт доріг і мостів граф залучав селян на дванадцять днів на рік. Адже у добрих дорогах селяни були зацікавлені не менше, ніж граф. І ще дванадцять днів на рік він використовував їх під час сільськогосподарських робіт. Причому за всі ці роботи Станіслав платив гроші. Потрібно відзначити, особливо рвалася на роботи молодь: де ще, як не в колективі, можна було і познайомитися, і поспілкуватися, і проявити себе? Доходило до того, що давали хабарі управляючим, аби потрапити на панщину. Згодом було вирішено переселити селян із землянок у будинки, а нужденним граф Потоцький видавав кредити.

Усе це мало ще й інший підтекст. Графу необхідно було освоювати землі, а робочих рук не вистачало. Після всіх нововведень до маєтків Потоцького потяглися люди і з Лівобережної України, і від сусідських поміщиків, навіть із віддалених районів Польщі та Росії. Це, природно, викликало невдоволення сусідів, особливо гостро сприйняли втечу своїх селян Браницький і Чарторийський, але граф Станіслав швидко залагодив проблеми. Одним словом, робота закипіла, і, як писав очевидець, «хати сніжної білизни, оточені зеленими садами або осяяні вербою, з численними стогами хліба і стадами худоби, коней, овець і домашніх птахів, мали вигляд гарних і багатих селищ. Скрізь свобода, достаток і веселі обличчя. Влітку, ввечері, сільські вулиці пожвавлювалися співом дівчат і музикою молоді, танцями і тріпаком, що стрясав землю. У свята вранці, побожність у церкві і розгул пополудні збирали в корчмах народ здоровий, рослий і пристойно одягнений. Що ж сказати про хутори — як розкішні оазиси в степах чи в глушині лісів, і лише дзижчанням бджіл давали про себе знати, як Гесперидські сади з рясними фруктовими деревами; про озера, повні риби, з млинами; про поля з баштанами, косовицями та табунами волів, гнаних у Ленчну і Сілезію багатими селянами».

Хоча боргів у Потоцького тепер не було, такий стан граф вважав не нормальним. «Гроші повинні працювати» — це був девіз графа Станіслава, і незабаром грошики розтанули, як квітневий сніг, бо були вкладені у виробництво і сільське господарство. Звичайно, виникла необхідність у кредитах — і борги з’явилися знову.

Зате через деякий час у Тульчині запрацювали суконна мануфактура, каретний завод, в Умані — конезавод, у Махновці — панчішна фабрика, а ще — свічкові заводики, тютюнова фабрика, друкарня в Могильові, пивоварний і винокурний цехи, декілька аптек, закрутилися водяні млини, запахло шкірою на шкіряних заводах.

Іноді граф Станіслав навіть подумував: «Чи не занадто я самовпевнений, чи не переоцінюю свої можливості?» Але тут же відганяв від себе подібні думки і працював далі.

Робота роботою, а як же особисте життя графа, як задоволення?

Псове полювання — ось головна пристрасть графа Потоцького, що перекривала всі інші захоплення! Станіслав і сам час від часу намагався зрозуміти, чому ж його так захопило полювання, і не міг знайти однозначної відповіді. Може, це єднання з природою, красою якої граф не переставав захоплюватися? Або коні? Потоцький обожнював верхову їзду, а разом з нею і коней. Сам не багатослівний, він тонко відчував цю безсловесну, розумну, граціозну тварину. І кінь відповідав йому тим же. Бо коли в пориві пристрасті, в азарті переслідуєш вовка, лисицю, зайця чи іншу дичину, кінь повинен коритися найменшому руху шенкеля вершника, а можливо, навіть передбачати ці рухи, особливо при подоланні перешкод, широких крутоярів та високих огорож, коли саме життя і коня, і господаря залежить від їх злагодженості. Тому для полювання у Станіслава було кілька сумирних, витривалих коней, не надто гарячих і водночас дуже сміливих, що не боялися не тільки собак, а й вовків. А от для звичайних прогулянок граф частенько брав молодих жеребців із норовливою вдачею, і тоді після прогулянок обидва — і господар, і кінь — поверталися втомлені. Але це була не проста втома: обидва, молоді, повні сил, були задоволені, що змогли знайти «спільну мову», зрозуміти одне одного в русі, у вправній їзді.

А може, собаки? Псове полювання — полювання без зброї, одною з головних дійових осіб на ньому є собаки — гончаки і хорти. Перші йдуть по сліду дичини на острові (невеликий ліс посеред поля) і гавканням виганяють звіра на відкритий простір. А там уже за справу беруться красені хорти. Їхнє завдання — наздогнати і взяти звіра. «Ледарі мої», — ласкаво називав своїх хортів-грейхаундів граф Станіслав, дивлячись, як ці домашні улюбленці розвалювалися в кріслі або на дивані у нього в кабінеті в найледачіших позах. Він знав, що на полі під час полювання грейхаунд перетворювався, всі його почуття загострювалися донезмоги, він готовий був реагувати на найменшу інтонацію голосу господаря — як стиснута пружина, готова миттєво виплеснути всю свою енергію.

Головним у полюванні було саме дійство, замішане на тваринних інстинктах, свободі, що залишилися у нас від предків, на кровному спорідненні з природою, звуках мисливських рогів, гавканні собак, захоплюючій погоні. Станіслав порівнював полювання із симфонією, з тією лише різницею, що симфонію музиканти виконують чітко по нотах, а в полюванні, хоч і є свої «ноти», важливіша імпровізація на ходу.

Починається з рогу ловчого. Це повільне, урочисте Adagio або Largo. У цей момент тиша заповнюється голосами гончаків. Музику можна зрозуміти, лише включивши всю свою уяву. Причому оцінити зміст музики, всю її глибину і тонкість можна, прослухавши її не один раз. Так і у псовому полюванні. Чекаючи на лазі, Станіслав прислухався до голосів гончих — іде просто гон. Кожен гончак бере свою ноту. І раптом в одного з них різко змінюється висотність партії залежно від виявленого звіра: чи то зайця, чи то лисиці, чи то козулі. Це вже Allegro, що різко контрастує з повільним вступом. І починає прискорено битися серце. Зараз почнеться! Заревіла зграя гончих і погнала дичину. Ось гон віддаляється, звуки стають тихіше (piano). Схоже, вийдуть не на твій лаз. Комусь сьогодні пощастить більше. Тому всі мисливці чекають тільки forte, ні, fortissimo! Голосно, дуже голосно! І ось вона, удача — з лісу вискакує звір. Готуйтеся: починається найшвидша частина — Vivace grazioso. І ніхто не знає, як пройде цей найнапруженіший розділ — у мінорі або в мажорі. Але перед ним завжди потрібна велична пауза, яку не можна ні перетримати, ні недотримати. Настає абсолютна тиша, і здається, що чути, як пульсує кров у скронях. Звір наближається, і в кульмінаційний момент із несамовитим криком «ату!» спускають хортів. За справу беруться аристократичні, елегантні, підтягнуті, спеціально навчені собаки. Можна порівнювати їх біг із польотом стріли, можна — з блискавкою чи вітром, але, мабуть, не вистачить слів, фарб і звуків, щоб описати це дійство — воно незрівнянне, чудове!

Захоплююча погоня не завжди закінчується успіхом. Але це не привід для смутку: по-перше, полювання триває кілька днів, а значить, дичини буде вдосталь, по-друге, сильний, хитрий і розумний звір, який пішов від погоні, на наступний рік принесе таке ж здорове потомство.

Після багатоденного полювання настає остання частина симфонії — Scherzo (жарт). Прийшов час розбору полювання. Сміх, жарти, байки рогом достатку сиплються з вуст цих мужніх людей, що на якийсь час перетворилися на хлопчиків-фантазерів. І тут уже можна почути про такі подвиги, яким позаздрив би сам Геракл!