Розділ 10. Тульчин (1782–1786)

— Є дуже прості механізми, коли потрібні звукові ефекти, — Фабріціо покрутив ручку, що стирчала з дерев’яної коробки. — Що вам нагадує цей звук?

— Це стукіт дощу по даху! — вигукнув Станіслав.

— А створює цей стукіт горох, що падає в дерев’яному коробі, б’ючись об бляшані пелюстки. А ось зараз завиє вітер, — він покрутив іншу ручку. Великий барабан, обертаючись, почав тертися об сукно і завивати, як справжній вітер. — Грім імітують ось ці зубчасті колеса. А ось і саме серце машини, — Фабріціо підійшов до товстої колоди, — це вісь машини, на неї насаджено велике (у людський зріст) колесо зі спицями.

Несподівано все зарухалось, заскреготало. Величезний ґвинт закрутився, заплескався в наповненій водою ємності, запрацювала відповідна передача, і на вісь кільцями почав намотуватися канат.

— Тут як у пеклі! — захоплено вимовив Потоцький.

— Зате нагорі буде яку раю, — засміявся Фабріціо.

За лаштунками повітря було наповнене запахами столярного клею, фарби, тирси й обпиленого дерева. Жозефіна допомагала розписувати полотно із зображенням скелі, чагарнику і трави. Теслярі підганяли дерев’яні рами, якісь півосі, прив’язували до них канат і все це перевіряли в русі. І тільки зараз, тут, у своєму театрі, Станіслав зрозумів, який складний організм — театр…

Феррарі встиг підготувати до Різдва не тільки оперу Глюка «Орфей», а й веселу дитячу виставу. У залі, крім шести дітей Потоцьких та дітей, що гостювали в палаці, були присутні запрошені діти тульчан. Коли над сценою почав літати триголовий дракон, що вивергав зі своїх голів полум’я, дим і воду, запанувала тиша, а потім захвату дітвори не було меж. Навіть дорослі голосно висловлювали своє захоплення. Увечері давали «Орфея». Головні партії Орфея та Еврідіки, звичайно ж, виконували Теодор і Франческа. І даремно хвилювався граф Станіслав — цього вечора гармонія відчувалася в усьому. Невеликий, але затишний театр своєю витонченістю і зручністю відразу налаштовував глядача до приємного проведення часу. Тенор Феррарі-Орфея, що оплакував у першій дії з друзями — пастухами і пастушками — померлу Еврідіку, змусив слухачів по-справжньому насолоджуватися музикою і співом. А коли скеля посередині сцени розсунулася, відкривши вхід у світ підземних тіней, куди прийшов Орфей за Еврідікою, зал спочатку завмер, потім пролунали крики «браво»: оцінили не тільки мистецтво Ферраpi, а й майстерність Фабріціо, що управляв театральною машиною. Після шалених танців фурій і дикого виття пекельного пса Цербера, що виникали на шляху Орфея в Елізіум, настав повний спокій, і соло флейти у балеті блаженних тіней перенесло слухачів до райських полів, залитих сонячним світлом, у світ повної гармонії блакитного неба, напоєного ароматами повітря і квітучої землі. Арія Еврідіки викликала у публіки справжній захват, що не покидав її вже до кінця вистави, адже, на відміну від міфу про Орфея, Глюк зробив закінчення щасливим: боги повернули Еврідіку до життя.

— Я дуже щасливий, — розчулився граф Станіслав на вечері після вистави. — Сьогодні народився мій театр, місце, де ми всі зможемо отримувати нову духовну насолоду від життя, місце, яке надасть нашій уяві нові образи і мрії.

Наприкінці зими 1783 року у Потоцьких гостювала графиня Ржевуська. Любителька поговорити, якось за обідом вона звернулася до графа Станіслава:

— Ви прийняли запрошення графа Вієльгорського відвідати на Масляну їхній маєток у Горохові?

Станіслав здивовано поглянув спочатку на Ржевуську, а потім перевів погляд на Жозефіну.

— Любий, — зніяковіла його дружина, — саме сьогодні я хотіла тобі повідомити про це запрошення. Старий граф Михайло через свого сина Юрія прислав його напередодні.

— Погоджуйтеся, графе, — щебетала далі Ржевуська, нічого не помітивши. — Кажуть, у них у Горохові все на французький лад: слуги одягнені, як у короля Людовика, і розмовляють тільки французькою, кухар-француз виписує продукти моря з самої Франції, у домашньому театрі актори — виключно французи, та й у гостях завжди бувають французи. Палац, звісно, трохи менше вашого, але в ньому є дуже добра бібліотека і сад.

Після обіду Станіслав зайшов до Жозефіни.

— Мені не зовсім зрозуміло, чому запрошення прийшло тобі, а не мені?

— Граф Юрій надіслав мені кілька нових книг з мистецтва, і туди ж було вкладено запрошення від графа Михайла Вієльгорського, — як ні в чому не бувало відповіла Потоцька, — ось воно.

Станіслав узяв запрошення, уважно його прочитав і, подумавши, сказав:

— Гаразд, через тиждень я вирішу, їхати чи ні.

Через три дні Станіслав отримав листа від Ігнація Потоцького й оголосив: