Розділ 10. Тульчин (1782–1786)

— Це твій «мальовничий» кабінет, дорога.

У кімнаті вже стояло кілька мольбертів, у шафах — книжки з мистецтва, під стінкою красувався клавесин.

— Усе інше розмістиш тут сама, як захочеш.

Потім подружжя оглянуло дитячі, повні веселощів, поезії і казок. У кімнаті Юрія за наказом Потоцького повісили два гобелени із сюжетами з життя Олександра Великого — «Олександр Великий у Вавилоні» і «Битва під Арбелле». Ці гобелени, копії робіт Шарля ле Брена, замовив у Парижі ще батько Станіслава для палацу у Кристинополі.

У кімнатах дівчаток на гобеленах були зображені пейзажі і різні казкові тварини.

Уранці, вдосталь виспавшись, граф Станіслав у прекрасному настрої вийшов на прогулянку до парку. Як такого останнього ще не було, хоча намітки його вже були скрізь помітні. Станіслав озирнувся навколо: крізь пожовклу і поруділу торішню траву пробивалася нова, молода зелень. Природа в черговий раз оновлювалася і нібито говорила, співала, кричала: «Подивіться! Світ знову юний! Повітря насичується енергією, земля відіспалася і відпочила за зиму, як губка, наситилася цілющою вологою і чекає насіння, щоб народити, народити, народити…»

«Але ж це не природа кричить, — подумав Станіслав. — Це моя душа вимагає діяльного життя».

З переїздом до Тульчина у нього з’явилося більше простору, більше можливостей для реалізації своїх задумів. До того ж місцевий клімат, сама земля і, нарешті, люди, українські селяни, що люблять і знають, як працювати, — все це сприяло здійсненню його планів.

— Ти хотіла, щоб я був королем? — жартома запитав якось Станіслав Жозефіну. — Прошу. Ось тут, на Брацлавщині, і буде наше королівство. І нехай наша резиденція далеко від столиці, але саме тут я і господар, і король, і, якщо хочеш, чарівник. Змахнув своєю чарівною паличкою раз — виріс прекрасний палац, один із найкращих у Європі, для мене і для тебе, моя королево. Ще один помах — і невдовзі поруч із палацом підніметься не менш прекрасний парк із фонтанами, водоспадами, гротами та альтанками. А потім твій король перетворить степ і болота на квітучі сади і густі ліси, повні грибів, ягід і дивовижних тварин. А його піддані дякуватимуть Богові, що у них такий господар.

— Від скромності ти не помреш, — парирувала Жозефіна.

— Зате при нашому дворі, — вів далі граф Станіслав, — не буде того, що оточує справжнього короля у Варшаві — натовпу підлабузників, інтриганів і інтриганок, що не бажають працювати, мислити, творити.

— Дорогий мій королю, не забувай, що ти повинен влаштовувати для своєї королеви бали, прийоми і маскаради. А ці нероби, як ти вважаєш, є частиною двору, я б навіть сказала, його окрасою, тому що своїми інтригами створюють деяку внутрішню напругу, без якої будь-який двір перетворився б на нудне зібрання людей. І взагалі, бути при дворі — це не просте проведення часу, це важка, пекельна праця, схожа на лавірування на колоді над прірвою.

— О так, в цьому я з тобою цілком згоден. Значно складніше не творити, а паразитувати, як п’явка, плавати в каламутній воді, вишукуючи тіло, до якого можна присмоктатися. Замість того, щоб напружувати мізки, необхідно тренувати спину, щоб у витонченому поклоні до підлоги добитися посади або доброго ставлення до себе. Я розумію, що усмішка невпопад або навіть кивок невчасно може звести нанівець твою кар’єру, тому потрібен нюх шукача, інтуїція лисиці, щоб уникнути цього. В нашому королівстві все буде не так. Тут заохочуватимуться тільки дух творчості і творча праця. Ну і звичайно, моя королево, будуть і бали, і маскаради. До речі, я отримав листа з Італії від нашого Федорко-Феррарі.

— Так, і що він пише? — пожвавішала Жозефіна.

— Пише, що хоче повернутися до Тульчина до Нового року, запитує, чи готовий театральний корпус, і просить грошей для театральних декорацій та іншого приладдя. Я вважаю, потрібно вислати.

— Так-так, обов’язково! Він серйозний молодий чоловік і всі гроші використає за призначенням.

Розпродавши всі кристинопільські землі і землі батька Жозефіни, Станіслав Потоцький розрахувався за усіма, хоч і не великими, боргами, що висіли на ньому. Тепер він мав досить коштів, щоб безбідно жити, працювати, творити і, нарешті, розважатися і самому, і його дітям та внукам. Це говорив у Станіславі романтик, а практик підказував, навіть змушував його відмовитися від цих думок. Він молодий, рішучий, впевнений у собі. Йому зараз під силу змінити цей край так, як він хоче. А чого ж він хоче?

Так граф розмірковував під час своєї ранкової виїздки. Несподівано він повернув коня назад і галопом помчав до палацу. Піднявшись до свого кабінету, сів у крісло перед палаючим каміном, сподіваючись налаштуватися на робочий лад. Поруч улігся його улюблений пес, довірливо уткнувшись мордою в коліна господаря.

«Так приємно мріяти і розслаблятися, — подумав Потоцький. — А мені зараз, навпаки, потрібно зосередитися».

Він подзвонив у дзвіночок — увійшов його камердинер Бистецький.