Розділ 10. Тульчин (1782–1786)

— Таке ложе багато до чого зобов’язує, Стасе, — вона пустотливо поглянула на чоловіка. — А якщо серйозно, то твій сюрприз справжній — тут все просто чудове!

Жозефіна почала уважно розглядати кімнату з усіма її дрібницями. Як і всяка нормальна жінка, вона подивилася в кожне із дзеркал, вдосталь розвішаних на стінах, помилувалася вазами з квітами (а там були й орхідеї, і троянди, і навіть проліски — Адам Мощенський постарався на славу), сіла за жіноче бюро, прикрашене чудовими годинниками і фігурками казкових персонажів, зазирнула у кожну шухлядку, кимось дбайливо наповнену, у величезну платтяну шафу, на той момент, на жаль, порожню, посмикала за дзвінок над ліжком для виклику камеристки. Як маленьку дівчинку, Жозефіну хвилювали всі дрібниці в спальні. Потім вона підійшла до Станіслава і, незважаючи на безліч людей у кімнаті, обвила його шию руками і ніжно поцілувала в губи.

— Дякую, любий. Ти як завжди на висоті! — в її очах блищали сльози щастя.

— Ну-ну, дорога, все так і має бути, адже ти не просто чиясь дружина, а дружина графа Потоцького, — Станіслав був явно задоволений створеним ефектом. — Я дуже радий, що тобі сподобалося.

— Ну що ж, графе Потоцький, тоді ведіть мене до своєї спальні. Уявляю, якою вона має бути, — вже усміхалася Жозефіна.

— Ходімо, — загадково мовив Станіслав.

Одна з дверей спальні графині вела в маленьку кімнату її камеристки, інша з’єднувала зі спальнею графа. На відміну від її спальні, кімната чоловіка була невелика за розмірами. Можна навіть сказати, дуже маленька.

— Це те, що мені потрібно, — засміявся Станіслав.

— Взагалі-то тут навіть мило, — знизала плечима Жозефіна. — А цей стіл я впізнаю.

— Я наказав привезти свій стіл із Кристинополя, і не тільки стіл.

— Так, чоловіки завжди залишаються дітьми.

— Ходімо далі, люба.

Поруч зі спальнею Станіслава розташувалися його робочий кабінет і бібліотека. І хоча це була лише частина бібліотеки Потоцьких (більшість розмістилася в декількох залах палацу на величезних стелажах до стелі, у книжкових шафах), кількість книжок у позолочених палітурках вражала уяву. Посередині графського кабінету стояв масивний робочий стіл темного дерева на вигнутих різьблених ніжках із кришталевим чорнильним прибором, а напроти книжкових шаф у столах-вітринах — гордість Станіслава, його колекція монет і медалей різних країн та епох.

— Ми розмістили тут усе на свій розсуд, — тихо мовив Мощенський. — А ви як господар потім усе переставите, як вам заманеться.

— О так, Адаме, тут роботи не на один місяць, — задоволено потер руки Потоцький.

— Звичайно, — заздрісно промовила Жозефіна, сівши у крісло перед каміном із рожевого мармуру. — У тебе немає такої шикарної спальні, як у мене, зате який чудовий кабінет. А де я малюватиму?

— У тебе є будуар, — пожартував граф. — Зрештою, влітку можна і на свіжому повітрі.

Станіслав уважно поглянув на дружину. Та скривила губки і зробила ображене обличчя.

— Невже ти могла подумати, що я забув про тебе?

Граф узяв Жозефіну під руку, і вони, пройшовши обидві спальні, опинилися у великій кімнаті.