Розділ «XXXIX. Розв’язка»

Виглядав він жалобно.

— І я б, повірте, пішов, — продовжував Борис, — тихо та цілком умиротворено. Якби не та обставина, про яку я вам казав. Це… — голос його здригнувся, — це надзвичайно важко… Коли я вперше усвідомив, що жити залишилося недовго, здавалося, важчого вже бути не може. Насправді виявилося не так. Відчуття, що ти повинен залишити власну дитину, навіть не побачивши її, що вона ростиме, позбавлена твоєї допомоги, твого захисту… І що нічого неможливо зробити…

Голос пацієнта виразно тремтів. Обличчя було бліде, навколо очей позначилися темні кола. Він не міг знайти місця рукам, які щойно досить вправно бігали по клавіатурі комп’ютера.

— Назаре Григоровичу…

Лікар уже стояв, відвернувшись, дивлячись у вікно.

— Назаре Григоровичу… Що-небудь… Хоч кілька років… Ну, щоб… щоб вона хоч трохи зміцніла, стала на ноги… Я вас благаю…

Так, ніби він сам був його хворобою.

— Так… — Лікар змученим рухом пройшовся долонями по обличчю. — Якщо вислуховувати подібне від кожного пацієнта, надовго мене не стане… Як живуть священики?

— Назаре Григоровичу…

— Шкода, що я не палю. А… що, зброя ця і зараз при тобі?

— Так, — відповів Борис, важко переводячи подих.

Відвівши полу розстібнутої куртки, він витяг з кобури пістолет, обертаючи у руці. Глушника на стволі не було. Повільним рухом він поклав зброю на край столу, поруч із клавіатурою.

Мобільний, що лежав на столі перед майором, який нерухомо сперся на лікті, нарешті подав сигнал. Це був Можейко.

— Кажи…

— Ну що, Івановичу… — нерішуче почав капітан, — жоден із препаратів не є отим триганом, від якого коробка. Обидва застосовуються при онкозахворюваннях. Судячи з даної комбінації, як мені пояснили, найбільш імовірно — при злоякісних захворюваннях крові, лейкозі наприклад… Казали, більш докладно належить…

— Я знаю, що належить, — перебив Кобища. — За двадцять хвилин, — він зиркнув на годинник, — зустріч перед корпусом обласного онкодиспансеру.

Можейко намагався ще щось промовити, але апарат його шефа вже опускався до кишені. Кобищу почало лихоманити. Він знав: справи, такі, як ця, безнадійно зависають. І тільки завдяки випадку деякі з них розкриваються. Можливо, саме тепер станеться диво, і забудькуватість вилізе боком цьому комп’ютерному камікадзе. Тепер, після повідомлення Можейка, все нарешті ставало на місця. Ось чому стиль Хакера вражав неповторністю, нагадуючи одночасно то професіонала, то дилетанта. Розкутість! Ось. Нарешті Кобища знайшов слово, яке характеризувало його якнайкраще. Хакер діяв розкуто, його ніщо не стримувало, ніщо не лякало. Саме це при ретроспективному погляді було провідною рисою його стилю. Цьому хлопцеві, за великим рахунком, нічого не світило. Очевидно, він знав про свою хворобу, і до певного часу рятувався оцими препаратами. І наважився на такий крутий жест, на гру, в яку, можливо, грав уперше і востаннє, без шансів на перемогу, просто для задоволення.

Майор тільки похитав головою, прилаштовуючи шкіряну кобуру на місце, яке давно стало забутим. Складалося враження, що вона заважала під лівою пахвою.

А вигляд пістолета у власній руці здався якимось незвичним, підсилюючи його невпевненість та хвилювання. Тому майор поквапився-таки запхати його чимшвидше під пахву й вийшов за двері, замкнувши кабінет. Стрілки його годинника наближалися до дванадцятої.

Пістолет Хакера лежав поруч із комп’ютером, виблискуючи матовими гранями, а сам він завмер, наче в прострації. Здавалося, він опанував себе, зрозумівши нарешті всю абсурдність свого останнього сплеску емоцій. Рука його невпевнено торкнулася зброї.