Розділ «XXXIX. Розв’язка»

Але невдовзі ця впевненість вдруге розлетілася на друзки. Одного разу з власної дурості, як іноді буває, я застудився. Спочатку дивився на хворобу крізь пальці, а потім прихопило серйозніше. Температура трималася дуже довго. Мені порадили обстежитися в онкологічному диспансері. Хворим цього не кажуть, їх дурять аж до самої смерті, хоча насправді всі там про себе все знають. Мені ж не довелося здогадуватися: до рук випадково потрапила картка, з якої я й довідався про таке захворювання, як гострий лейкоз. Уяви мій стан, коли я дізнався, що це за хвороба! Це краще не згадувати.

З шоку мене вивела одна добра людина — лікар, який мене вів. Бажаючи чітко знати свою перспективу, я в буквальному розумінні притис його до стіни. Можливо, він зрозумів, що існують люди, яким це знати необхідно, і наважився зробити для мене виняток. Так я дізнався, що більшість пацієнтів із моїм діагнозом помирає протягом року. І ще тоді вирішив, що не чекатиму, поки життя почне поступово мене залишати.

На могилі батьків я не був кілька років, і якби цього не сталося, напевно, довго ще б не спромігся туди потрапити. Там я все і згадав… Напевно, власне безсилля виявилося основним винуватцем того, що захотілося хоча б грюкнути на прощання дверима. Упродовж наступних кількох тижнів я майже молився за те, щоб ця людина виявилася ще живою. І мої молитви було почуто. Я навіть упізнав його. Дитяча пам'ять надзвичайно гостра. Я дістав зброю і тренувався нею володіти. Місяць пішов на те, щоб організувати та обставити все так, щоб отримати таке жадане усвідомлення прощального ВЧИНКУ.

Сталося все приблизно так, як я уявляв, от тільки ефект виявився значно слабшим за сподівання. Можливо, це також посприяло тому, що діставшись додому, я не пустив собі відразу кулю в скроню, як розраховував. Прийнявши, очевидно, мене за когось іншого, твій дядько намагався відкупитися спочатку грошима, а потім віддав таємницю, за яку, як він думав, його збираються вбити. Якби я знав тоді, що мої плани дещо зміняться, то не натиснув би на спуск так швидко. Він усе-таки зрозумів, хто я такий, і витримка зрадила мене.

Отож, такої сатисфакції мені виявилося недостатньо. Думка, що, можливо, зруйнувавши до кінця задуми вже мертвого, я отримаю щось більше, мені почала імпонувати, тим паче, що вона якось відсувала у відомих межах і мій власний кінець. Ще встигнеться, думав я.

Далі ти все знаєш. Із тієї скупої інформації, що я отримав від нього, вдалося вийти на тебе, потім його схованку, потім розкрити її вміст і сутність. Тепер уже ефект від зробленого перевершив усі мої сподівання. Мені вдалося зруйнувати все його «господарство». Більше того, я зумів стати Хакером — людиною, яка поставила з ніг на голову, розворушила все це смердюче кубло, докорінно змінила свій статус, у тому числі, у власних очах. Все-таки друга частина моєї програми робилася в ім'я справедливості. Про якийсь більший прощальний «феєрверк» годі було й мріяти. Ось так. Я мав би всі підстави бути цілком задоволеним, принаймні, у світлі своїх останніх бажань, якби не одна обставина.

Надзвичайно важко йти з життя, коли кохаєш. Але все сталося поза моєю волею. Я був надто заклопотаний іншими проблемами, щоб тверезо усвідомити те, що почало відбуватися між нами, і вчасно схаменутись. Тепер уже пізно. Як кажуть, маємо те, що маємо. Якщо бути відвертим, стосовно себе я не жалкую. Доля все-таки останньої миті зглянулася наді мною і подарувала таку втіху. Те, що між нами відбувалося, я пам'ятатиму до останнього в усіх подробицях. Для тебе, безперечно, було б краще уникнути цього нещасливого роману. Мені шкода, що мимоволі став винуватцем твоїх страждань, сліз, сумних думок та майбутніх проблем. Заспокоюю себе лише тим, що ти ще дуже молода, життя твоє тільки починається і доля, на яку заслуговуєш, ще знайде тебе. Я вірю в це, інакше цей тягар на сумлінні був би зовсім нестерпний.

Не знаю, що ще міг би тобі сказати. Ось пишу і свідомо відтягаю мить коли мушу говорити про найболючіше. Досі звучить у моїх вухах твоє останнє запитання: «А що ж робити мені?». Залишити дитину в двадцять років, самій — означає змінити все своє наступне життя, можливо, не на краще. Позбутися ж першої вагітності — означає ризикнути здоров'ям і, можливо, не мати більше дітей. Якби тільки я міг жити, то це питання навіть не постало б. А так приймати рішення доведеться тобі самій. Роби так, як вважатимеш за краще.

Ось і все. Пробач і прощавай.

Борис.

Усе пливло в неї перед очима, по щоках котилися сльози. Цей лист не міг бути брехнею. Вигадати таке неможливо. Це не останнє його знущання з неї. Це знущання долі, невідомо з якої причини безжальної та немилосердної.

Ще якихось півгодини тому, до того, як прочитала листа, Наталя вважала, що гіршої ситуації бути не може. А зараз… Вона кидалася по квартирі, не знаючи, куди себе подіти і що діяти. Він ще живий і саме тепер, можливо… Вона не знала, де і коли це станеться. Де і коли той, кого вона ладна вже була ненавидіти, стомлено присяде, витягне з-під пахви тьмяно-блискучий металевий предмет, який завжди жахав її. А можливо, він уже витяг його і саме зараз наважується. Що має відчувати людина в таку мить?!

А раптом ще є час… Якби ж вона тільки змогла його побачити! Десь же він повинен бути зараз? Де? Куди міг піти? Куди?! Куди поніс він комп’ютер? Просто викинути? Тоді його вже немає серед живих. Куди, в яке місце могла піти людина у свої останні хвилини? Він зробив усе, що планував. Куди ще йому йти?

Наталя несподівано швидко почала вдягатися, хоча й не знала, навіщо. Речі випадали з рук. Потім сіла на канапу і сховала голову в подушці. І раптом підхопилася знову. А що як… Він міг востаннє піти на могилу батьків! Чому ні? Адже починав оце все в пам’ять про них! Він міг наостанок піти туди! О Господи… Але де? У місті два кладовища, вони величезні. На якому?

Вона знову смикнулася до шафи, де лежав конверт. Паспорт. Її новий паспорт, у якому стояло прізвище Нечай. Отже, це прізвище і його батьків, якщо… якщо він не обдурив. Ні, він не міг обдурити. Міг просто не дати свого прізвища з побоювання, що його таки вирахують по смерті і тоді може постраждати вона. Наталя схопила ключа й рушила до виходу, та раптово зупинилася. Ця річ згадалася несподівано. Компакт-диск у коробочці. Так охайно збираючись, Борис, очевидно, все-таки забув його. Безперечно, забув! Отже, він може повернутися, коли згадає. Повернеться, а її нема…

Вона скинула куртку й сіла. А якщо не повернеться? Якщо це неважливо? Якщо він забрав усе це взагалі, щоб викинути, щоб воно не терлося тут, у чужій квартирі? Що робити? О Господи… Тоді він викине свій комп’ютер, а потім… Від цього «потім» хотілося зірватися й бігти не знати куди.

Думка, що він може піти на кладовище, стала нав’язливою. А інша — що похопиться за забутою річчю, взагалі зводила з розуму. Що діяти? Треба щось робити, але що?

Що?!

Її неспрямована жага дії була б ще сильнішою, якби Наталя могла знати, що той, за зустріч із ким вона ладна була віддати все, ще справді живий. Разом з тим її розгубленість та відчай зросли б іще сильніше, якби знала, що саме на могилу батьків у свої останні години він іти не збирався, як, до речі, і не планував більше використовувати забутий компакт із копією невидимки.

Ця установа стояла серед численних клумб та дерев. Перед корпусом навіть збудували фонтан, який ніколи не працював. Незважаючи на яскравий пейзаж, установа справляла похмуре враження, принаймні на жителів міста. Адже більшості з них було відомо про контингент хворих, які лікувалися тут.