Розділ «XXXIX. Розв’язка»

— Назаре Григоровичу, ви є?

Не отримавши відповіді, невідомий зачинив двері.

Прийнявши звичну позу, він знову опустив голову.

— Назаре Григоровичу, вам нічого на потрібно? Ходіть з нами на чай!

— Дякую, не хочу.

Він знову провів долонями по обличчю і посунув до себе клавіатуру одного з комп’ютерів. Здавалося, він прийняв рішення. Якийсь рух міміки свідчив про те, що він ніби хотів відігнати думки, які заважали його виконанню. Пальці невпевнено заходили по клавіатурі, часом помиляючись, про що знову-таки свідчили здригання його міцно стиснутих губів, і тоді він виправляв їх, просуваючись поступово вперед. За стіною дзенькали чашки, ложки, час від часу лунав сміх.

Палійчук увімкнув принтер і вставив аркуш паперу, натиснув кілька клавіш. Машина почала друк. Аркуш поволі виповзав із неї, укритий рівними рядками тексту. Вставивши новий аркуш, він продовжив процедуру.

Обід у оргвідділі закінчувався. Вийшовши з комп’ютерної, Палійчук попрямував до виходу.

— Назаре Григоровичу! — гукнула до нього старша працівниця. — Ви хотіли щось роздрукувати? Головний дзвонив — якісь списки хворих…

— Уже не потрібно, — відповів він, виходячи за двері та прямуючи до крісел, де сиділи Можейко з Сердюком та Величком. Побачивши його, Кобища припинив курсувати навколо своїх підлеглих і обернувся до лікаря. Прикра інтуїція, яка була з ним і зараз, порушувала впорядкованість думок. Вона ще не наважувалася на весь голос крикнути «зараз!», але давала зрозуміти, що той, хто зовсім недавно зухвало обіцяв останню зустріч, десь тут. Дуже близько. Але відгонячи свою вірну помічницю, майор не здогадувався, що це «близько» слід розуміти буквально.

Двері відчинилися, і хтось увійшов до кабінету. Судячи з човгання черевиків по підлозі, це був його лікар.

— Віталію, ти тут? — запитав він звідти.

— Тут, — відповів Борис, відкидаючись на спинку стільця.

Палійчук увійшов і сів навпроти.

— Є варіанти, за яких тобі можна допомогти, — сказав він, швидко глянувши на пацієнта.

— Як… — Борис болісно ковтнув, намагаючись зазирнути у вічі лікареві, ніби звідти можливо було витягти, що той збирався йому сказати. — Як… Т-так… Ви ж казали… Що я… маю робити? Що від мене вимагається?

Але лікар чомусь принципово не збирався дивитися на свого пацієнта. Даремно Борис силкувався перехопити погляд того, хто був зараз для нього більш ніж Богом. Шокований почутим, він не міг помітити, що у цьому схованому погляді наче щось вимкнулося, померло. Звідти вже нікому й нічого витягти б не вдалося.

— Назаре Григоровичу, ви… правду кажете? Що вимагається від мене? Скажіть лише…

Руки Бориса стисли стілець, дихання дедалі частішало. На завжди блідому обличчі почали проступати червоні плями.

— Насамперед віддати мені зброю, — спокійно піднявши очі, промовив Палійчук.