Найдоцільніше було казати «так» або «ні».
— Ні… Здається… Чесно, не пам’ятаю. Зараз уточню!
— Де вони?
— Напевно, там… Квартира опечатана…
— Півгодини тобі туди-назад. Коробку сюди.
Не відповівши, Можейко зник за дверима.
Уже тоді, коли зачинялися вхідні двері і в їхньому отворі зникала темна пляма його плаща, Наталя зрозуміла, що грубий конверт без марки не лежатиме на полиці шафи впродовж тижня. Незважаючи на розпач, образу та сльози, що буквально душили її, вона вже тоді знала точно, що відкриє листа сьогодні, зараз, хай там що казав той, хто його написав. Безперечно, це його останнє знущання з неї. Останнє знущання цього божевільного, цього пришелепуватого шукача пригод.
Він і справді кілер. Шойно він убив її. Вона мимоволі іронічно посміхнулася. Дійсно, саме кілер був винен у тому, що її життя несподівано скінчилося.
Похмурий день висів у вікні якоюсь важкою сірою мрякою. Увімкнувши настільну лампу, вона повернулася на своє крісло з конвертом і швидко та зовні байдуже розірвала його по краєчку. Товщина складених аркушів викликала криву посмішку. Очевидно, той, хто писав, силкувався виправдатися перед нею. Скільки часу витратив…
Вона зітхнула, як і належить, коли починаєш те, від чого неможливо відмовитися, і почала читати.
Кохана Наталю! Дорога моя маленька господине та подруго!
З деякого часу не раз доводилося мені уявляти наше прощання, і воно малювалося мені зовсім інакше. На жаль, насправді все було не так.
Якщо ти читаєш листа, як я і просив, за день-два, то це означає, що ми справді більше не побачимося. Швидше за все, мене взагалі вже немає серед живих. Наші з тобою стосунки за нетривалий час зайшли в таке русло, що просто зникнути, не попрощавшись, я не міг. Гадаю, цей лист буде найкращим способом щось тобі пояснити, розлучитися так, щоб ти не згадувала мене, як найжахливіше, що сталося у твоєму житті. Я ж завжди пам'ятатиму тебе, як найкраще з усього, що трапилося в моєму.
Вчинити якось інакше я не міг, оскільки все було вирішено без моєї волі ще задовго до нашої зустрічі. Те, що ти прочитаєш, якщо, звичайно, вистачить терпіння, мені хотілося розповісти тобі давно. Але що б це змінило? Хіба що зіпсувало б наші останні дні разом.
Уяви собі картину: гарне сонячне подвір'я у тихому районі міста. Там граються діти. Відчиняється вікно і одного з них — Віталика — кличе мама. Він біжить нагору, збуджений та щасливий. Там уже накрито стіл, і сім'я сідає обідати. Батько куйовдить йому волосся, і хлопчикові це дуже подобається. Йому обіцяно прогулянку до зоопарку, але перед тим він повинен вивчити урок з музики. Він іде до сусідньої кімнати і відкриває кришку інструмента. Тепер він робить це щодня і навіть із задоволенням. Так було завжди. Так завжди й буде — в цьому він переконаний.
Тому його дитяча свідомість не може змиритися з тим, що починає відбуватися невдовзі. Мати, яка раніше завжди посміхалася, стає похмурою, а інколи плаче і тоді пригортає його до себе. Батько більше не куйовдить його волосся. Він злий та знервований, і Віталик часто відчуває це на собі, хоча нічим не завинив. Батьки часто говорять між собою про якісь незрозумілі речі й майже не розмовляють із ним. Йому не купують більше подарунків і нікуди не водять. Потім стаються ще більш дивні зміни, від яких тягне якимось жахливим холодом. Із квартири чомусь починають зникати меблі. Залишаються лише старі стільці та стіл, який давно вже збиралися викинути. Немає ні гарних ваз, що стояли у серванті, ні кількох килимів, знайомих здавна, ні великого годинника з маятником, що висів над дверима. І дуже дивно виглядає нове чорне піаніно на тлі голої стіни. Одного разу його батько, нагадавши, що Віталику вже час займатися, сів поруч, дуже близько, і слухав його невмілі вправи, легенько поклавши руку йому на плече. Такого не траплялося давно, і здивований хлопчик, глянувши на батька, побачив, як у його очах щось блиснуло. У це важко було повірити — він збирався плакати.
А одного разу в їхньому помешканні з'явився невисокий огрядний чоловічок, лисуватий, з черевцем. Він тримав у руці капелюха. Віталика вигнали до сусідньої кімнати і наказали зачинити двері, але він устиг добре роздивитися гостя. Припавши вухом до дверей, він слухав і намагався зрозуміти. Йшлося про гроші, шість тисяч. Потім він зумів ще й підглянути у щілину та побачив, як батьки запевняють того, що у домі залишилися тільки голі стіни, ніби він сам не бачить! Батько так намагався пояснити, що в них більше нічого немає! «А ти напружся» — сказав той, із капелюхом, поплескавши його по плечі. Віталик сам не розумів, чому тоді так злякався. Напевне, тому, що злякалися його батьки. Такого ще йому бачити не доводилося.
А наступного дня з квартири винесли фортепіано. Не завжди хотілося йому сідати і вправлятися, коли надходила відповідна година. Але коли інструмент виносили, він забився в найдальший куток, щоб нічого не бачити й не чути. Чимдалі частіше його батько починав поводитися дуже дивно. На кухонному столі траплялися пляшки від того, що п'ють дорослі виключно по святах. І ще одна подія, пов'язана з цим неприємним, яскраво запам'яталася йому. Він спав і прокинувся невідомо чому. Просто стало страшно. Тим паче, на кухні чулися якісь крики. Він боявся побачити щось лихе, однак наважився підкрастися. На столі стояла пляшка. Мама плакала і про щось благала батька. А той… Віталик добре пам'ятав день, коли старший хлопець Сашко, який жив по сусідству, відібрав і пробив його нового м'яча, знущаючись із нього. Нічого неможливо було зробити — той був старший і дужчий. Увесь у сльозах, прибігши додому, Віталик тупотів ногами і кричав, що вб'є його. Ніякі заспокоєння не діяли. Він плакав і кричав, що все одно його вб'є. Те саме відбувалося зараз із його дорослим батьком. Тільки той бив кулаком по столі. Він кричав, що все одно сяде, то хоч уб'є того гада. Він грозився і махав кулаком, а мати все плакала і благала. І ще він постійно називав незнайоме прізвище — Ромазан, доводячи матері, що знає тепер, де той живе: десь біля магазину «Юний технік». Там колись вони бували разом з батьком. Залізши назад до ліжка він довго плакав, поки сон не зморив його.
А далі життя перетворилося на щось сумне та сіре. Наче хтось опустив завісу. Навряд чи той, кого ти знаєш як Бориса, може пригадати з наступних кількох років свого життя щось не те що яскраве — взагалі хоч що-небудь. Мама померла, коли він уже став підлітком. Батько… Той, кого ти знаєш як Бориса, не любить цього згадувати, щоб не спаплюжити світлої дитячої згадки про того, ще Віталикового, батька. Загалом, сумна історія, суть якої, гадаю, ти зрозуміла.
Ти думаєш, той, хто пізніше перетворився на Бориса, з часів ранньої юності виношував плани помсти за вкрадене дитинство? Ні в якому разі. Події, про які я тобі розповів, взагалі випали з пам'яті, буду тепер казати, моєї. Ніколи я навіть не мав згадки про це. Життя обтесало, мені вдалося знайти в ньому сяке-таке місце. Навіть отримати освіту. А потім… Поїздки по закордонах, добування грошей, речей, бажання отримати від життя максимум соку та задоволення. Мені навіть подобалося, як я живу. Це було вдруге в моєму житті, коли мені все подобалося, і я вдруге увірував у те, що все так і відбуватиметься далі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Амністія для Хакера» автора Волков О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XXXIX. Розв’язка“ на сторінці 3. Приємного читання.