Розділ «XXXIX. Розв’язка»

— Подалі звідси. І ніколи не повертайся. Не загуби конверт. Там… — він дозволив собі ще раз поглянути на Бориса зовсім чужими очима, — …твоє життя. Те, яке ти випросив.

Той лише лупав очима, намагаючись-таки усвідомити цю повну нісенітницю, яку верзла людина, котру він звик завжди вважати розумною, освіченою та тверезою. Чомусь надзвичайно важко було прийняти думку, що потрібно ставити ногу на це біле, блискуче, недавно пофарбоване підвіконня. Але йому запхали до рук порожню сумку і підштовхнули вперед. Надворі перед корпусом нікого не було. Далеко, за парком, їздили машини, доносячи сюди відфільтрований кущами та деревами монотонний звук автотраси. Голова крутилася, як ніколи. Серце калатало, відлунюючи якимось далеким гупанням у скронях. Вилізши на підвіконня, мало не скинувши вазон, він зробив крок уперед.

Розпачливо кивнувши головою, як завжди, коли доводилося уздріти кричущий непорядок, Палійчук узяв з полиці маску й витер підвіконня, на якому відбився такий недоречний тут слід підошви. Потім сів за стіл і невідомо для чого тією ж маскою задумливо почав витирати комп’ютер — але ж на нього ніхто не ставав ногами…

Можейко добіг перший, смикнув двері. Вони виявилися замкненими. Він засмикав сильніше. Підбігли колеги. На звук відчинилися сусідні двері, і якась жінка в халаті здивовано запитала:

— Навіщо ви двері ламаєте? Ви що?

Кобища тицьнув їй під ніс посвідчення.

— Міліція, кримінальний відділ. Де ваш лікар Палійчук?

— Е-е… — розгубилася вона, — так… щойно, здається, заходив до кабінету…

Можейко загупав кулаком у двері.

— Назаре Григоровичу, відчиніть!

— Вибивай, — скомандував майор.

Лікарка широко розплющила очі та затулила рота долонею, коли двоє здорових хлопців розбіглися від протилежної стіни й гупнули у широкі добротні двері. Відстань для розгону виявилась замалою, і з першого разу не вийшло. Вони розігналися вдруге. Двері не витримали, і всі четверо ввірвалися до кабінету.

Там не було нікого. Прочинені двері до підсобки. Мертва тиша. А в коридорі першого поверху поступово збиралися люди. І цієї миті за прочиненими дверима почувся якийсь рух. Наче щось посунулося. Саме таке враження викликав цей звук — не свідчення присутності когось по той бік стіни, а її далекі й запізнілі наслідки. Але тепер навіть Кобища розстібнув гудзик плаща й потягся до «Макарова».

Сердюк з Можейком миттю зайняли місця обабіч дверей до підсобки й притислися до стін. Ось вони майже одночасно заскочили туди. За ними Величко. Щось гримнуло. Тиша.

Він лежав грудьми на столі, незручно розкинувши ноги між ніжками стільця. Клавіатура та екран комп’ютера були забризкані кров’ю, яка розпливалася калюжкою з-під простреленої наскрізь голови. Ліва рука звисала додолу, права лежала на столі, торкаючись пальцями ручки пістолета, зануреного в цю ж саму калюжку. На ствол «Беретти» було нагвинчено глушник. Екран комп’ютера світився, від чого жахливі темно-червоні бризки на ньому набували дивовижних відтінків. У правому нижньому кутку монітора, частково заплямований стікаючими бризками, жирним чорним шрифтом застиг напис:

Кобища мовчки присів на друге крісло, що стояло у підсобці. Пістолет у його руці заважав припалити сигарету, і майор нарешті зрозумів, що потрібно сховати його. Це був фініш. Хакер мав рацію, говорячи, що вони ще побачаться. Навіть якби вони й не вирахували його насамкінець. Однаково — кого ще, як не його, Кобищу, викликали б до трупа, біля якого лежить «Беретта» з нагвинченим глушником? От тільки побачитися і зловити — дійсно різні речі.

Кілька надзвичайно глибоких затяжок, і він промовив невідомо до кого захриплим раптом голосом:

— Викликай експертів.

Запискотів мобільний Сердюка. Ніхто з працівників диспансеру, яких збиралося у коридорі дедалі більше, не наважувався зазирнути до кабінету.

Він брів, не розбираючи дороги, галасливими вулицями, потім прохідними, досить занедбаними дворами, потім алеями парку. Люди, які траплялися на шляху, щось тягли у валізах, палили, розмовляючи між собою, вигулювали собак. Він бачив їх усіх, проте жоден із них, як і кути будинків, вітрини, автомобілі, не закарбовувався навіть на якусь мить у його пам’яті, проходячи транзитом. Ноги час від часу запліталися, і він, аби не впасти, змушений був повертатися у цей світ, знаходячи очима носки власних черевиків і вказуючи їм дорогу.