Розділ «XXXV. Операція»

Кобища зрозумів. Хакер якимось чином проколовся. І той, хто потрапив сюди після його зникнення, мав нагоду скористатися цим проколом. Того, про що йшлося, не можна було не помітити. Причина могла бути одна — ним уже скористалися. Ті, хто побував тут до нього.

Зараз Хакер перерве зв’язок, який від моменту увімкнення його мобільного, безперечно, відслідковується.

— Я можу запропонувати вам взаємовигідну угоду, — сказав Кобища, тягнучи час. — Гарну угоду. Я вже пропонував її. Здайтеся, поки не пізно. А я зі свого боку зроблю все, щоб полегшити вашу долю.

— Це ви вже пропонували, — була відповідь. — І мені таке не підходить.

У трубці залунали короткі гудки.

А Борис, не вимикаючи мобільного, вийшов до інтернету. Зціпивши зуби і тамуючи головний біль, він намагався зробити все максимально швидко, бо не знав, навіть не міг уявити, скільки часу потрібно для визначення службами відслідкування, якщо такі працюють, його конкретного місця знаходження. Але зробити це належало будь-що. Це був останній шанс врятувати Щорса, адже речі, які говорив отой полковник, чи хто він там, красномовно свідчили про те, що Толі вони не взяли. Інакше б йому щось запропонували. І це відкривало набагато гіршу перспективу, яка примушувала, забувши про все, і насамперед про маленьку жінку, яка спала через стіну й досі належала йому, іти ва-банк.

Усе йшло без зупинок. Інтернетівський невидимка, який залишався живим і неушкодженим, швидко з’єднався зі своєю копією в Борисовому комп’ютері. А коли на екрані висвітилося меню, Борис натис на кнопку «ЗМІНИТИ ПРОГРАМУ». Те, що невидимка реагував і слухався, було добре. Це означало, що Толя, навіть у випадку, якщо його вже взяли ті, «треті», ще не дістався до свого дітища й не віддав їм усе. Добре, що так. За будь-яких обставин вони примусять його. А потім уб’ють. Якщо Щорс не матиме змоги зробити це, то зв’яжеться з ним у встановлений час. Точніше, зв’яжуться вже ті, хто його захопив. І тоді можна буде поторгуватися за його життя.

Борис швидко обрав «ЗМІНИТИ КОДИ» і додав у кожний шматок тексту після третього слова від початку по літері «м». Тепер тексти у первісній редакції не розблоковуватимуть грошові рахунки, захоплені невидимкою. Потім висвітив «ЗМІНИТИ ПАРОЛЬ» і замість отого «данісімо» ввів латинськими PESSVENSARIS — один із пасвордів гри, подарованої Олегом, який чомусь так добре запам’ятався. Нехай додумаються до такої абракадабри. На завершення він вивів на екран «ЗМІНИТИ ЛОГІН» і ввів своє ім’я та прізвище, якого ніхто не знав. Взагалі ніхто. Тепер невидимка визнаватиме лише його. Хоча ні. Ще свою копію, яка міститься у цьому комп’ютері. Отож якщо уявити, що зараз сюди хтось вдереться, перша куля повинна призначатися його вінчестеру. Тепер усе.

Він зробив те, що міг, і залишалося тільки сподіватися на краще.

Але ні Хакер, ні майор Кобища не знали, що надії на краще у цей момент не мали під собою підстав. Оперативники, обшукуючи територію заводу, вже знайшли лаз, влаштований хитрими його працівниками з підвалу через покинутий каналізаційний люк, яким користувалися для виносу продукції. Обидва вони не мали гадки, що годину тому з нього виліз той, кому належала основна технічна роль у цій катавасії, кого, з огляду на це, якраз і доцільніше було б називати Хакером і хто, рятуючись від переслідувачів, у темряві зірвався з високої бетонної огорожі. Ні Кобища, ні Хакер не знали, що той, хто насправді звався Анатолієм Загурським, все-таки потрапив до рук «третіх» уже по той бік огорожі, щоправда непритомним, і що довезти його до міста живим їм не вдалося.

Місце його падіння оперативники встановили лише зранку по слідах крові на камінні та відбитках шин автомобіля, який забрав травмованого. Тому лише ввечері наступного дня майор здогадався, що мав на увазі Хакер, пропонуючи йому угоду. Очевидно, він сподівався врятувати спільника, який вмикав і вимикав комп’ютерну систему заводу.

У тих же, хто так невдало розпорядився шансом у вигляді важко травмованого хлопця, надія жила ще кілька днів, адже до їхніх рук потрапило вісім дискет. З ними працювали, як належить, але безрезультатно — інформація, яку вони містили, втратила цінність, та й взагалі вони не мали гадки, куди її прикласти. Нічого дивного. Адже той, кого належало вважати точкою її прикладання, був невидимкою.