Розділ «XXXIV. Невидимка»

— Довго пояснювати, — відмахнувся Борис. — Тобі зі своїх би проблем вилізти. Навіщо чужі? А в мене інтересу, твоя правда, лишилося в цій справі небагато.

— Гаразд, — погодився Щорс, намагаючись зосередитися. — Добре… Однаково нічого не лишається. Зараза… Закурив би…

Він підняв із землі свій же недопалок — один із небагатьох, на якому ще залишався якийсь сантиметр, і спромігся зробити дві затяжки. Можливо, саме від цього у ньому з’явилася рішучість.

— Значить, так, — сказав він, — я довго думав над цим, не тільки сьогодні. Щойно я спробую лише увійти до своєї програми, вони почнуть мене серйозно товкти, а водночас і відстежувати в інтернеті. Чим це скінчиться, важко сказати. Вони там стільки часу також склавши руки не сидять. Може, вже й винайшли щось більш радикальне. Щоб змагатися з ними, потрібна потужна машина, а в мене самий непотріб. — Подумавши, він додав: — Я в одній організації переховуюся. Так, одна добра душа там працює. Вночі нікого немає, тоді я виходжу зі схованки, відчиняю бухгалтерію і блукаю в інтернеті. А вдень сплю у підвалі. Так ось, щоб ми могли щось вдіяти, працюватимемо вдвох. Ти зі своєї машини, а я з бухгалтерії. Саме ти робитимеш основну справу. Я, маючи логін та пароль до невидимки, спробую увійти туди зі своєї машини. Вони відразу на мене накинуться, і тоді я з ними трішки пограюся. Звісно, з таким мотлохом, як на маслозаводі… — Він затнувся, розуміючи, що назвав місце свого перебування.

— Годі вже тобі здригатися, — заспокоїв його Борис. — Давай далі про мотлох.

— Важко буде, — зітхнув Толик. — Гадаю, вони швидко притиснуть мене. Але ти за той час увійдеш у програму й активізуєш її. Розумієш, для цього потрібна потужна машина. Зі своїми я не впораюся.

— А я зможу?

— А там немає що могти, — заспокоїв Щорс. — Я завантажу твій комп’ютер відповідними програмами. Сьогодні або завтра. Твою і одну з моїх машин ми об’єднаємо в мережу, ізольовану від усіх. Тобі потім лишиться тільки на кнопки тиснути. До речі, яка в тебе машина?

— Третій «Пентіум».

— Більш ніж достатньо.

— Так вони й на мене вийдуть…

— На тебе не вийдуть, — упевнено сказав Толя. — Твій комп’ютер працюватиме в інтернеті лише кілька хвилин, та й то через мобільний. А я працюватиму з бухгалтерії на двох машинах. Одна шукатиме невидимку у Брюсселі, а друга триматиме зв’язок із тобою. Обидві ж мої машини між собою будуть роз’єднані, отже, нашого з тобою зв’язку звідти також ніяк не простежать.

— Виходить, я дійсно, наче справжній хакер, «зроблю» їх? — уточнив Борис.

— Виходить, — розвів руками Щорс. — Як казала одна розумна людина, у світі нема й не може бути способів надійно захистити себе від зламу, адже завжди знайдуться люди, здатні подолати найдосконаліший захист.

— І хто ж це сказав?

— Кевін Мітнік. Хакер-легенда, останній лицар віртуальних нетрів. Останній представник старої школи. Теперішні хакери — люди без принципів, без етики, моралі. Вони не створили нічого свого, а лише користуються чиїмось. Справжні «беспредєльщики». Таким легше вижити. А герої комп’ютерної революції, такі як Мітнік, просто вимерли. Той, хто живе за певними принципами, більш вразливий, навіть якщо геній.

— І його впіймали? — уточнив Борис. — На чому ж?

Щорс криво посміхнувся.

— За телефон забув заплатити. Почали розшифровувати рахунки і вийшли на рід його занять. Усі великі хакери горіли на подібних дурницях. Гаразд, Бог із ним, з Мітніком, — зітхнув Щорс. — Маслозавод доведеться залишити, а шкода, там хоч з голоду не помреш. А мені однаково ще хоча б зо два місяці доведеться ховатися. Гаразд. — Він скуйовдив волосся й рішуче промовив: — Завтра виходимо на зв’язок. Чекай, а в тебе є телефон, крім мобільного?

— Є взагалі-то, але я не хотів би ним користуватися. Це не мій телефон. Я також переховуюся в одного друга і можу таким чином його підставити.