Розділ «XXXIV. Невидимка»

Борис мовчки сидів поруч, не чіпаючи його. А коли той підвівся, Борис побачив зовсім згаслий погляд. Тремтячими пальцями припаливши сигарету, він затягся глибоко й відчайдушно. Очевидно, частково це допомогло, бо відразу після цього Борис почув:

— Я сам винен. Якби не моя істерика в аеропорту… Якби я не був психом… Ти розумієш? Коли його не стало, для мене автоматично все закінчилося! Увесь цей шантаж! На хріна мені було Чикаго?! Я й тут міг жити спокійно! О Боже… Мені потрібно було просто сісти й зачекати — кілька днів. Я б дізнався, що його немає. Потім усе трохи вляглося б. Я навіть міг, нічим не ризикуючи, віддати їм той сраний код або знищити невидимку. І все! Розумієш? Я міг далі жити спокійно! Але я сам, коли психував у аеропорту… Я ж думав, що старий мене підставив! Доганяєш? І вирішив — ти так? То на тобі у відповідь!

Щорс перевів подих.

— Годину, як дурний, я товк у його двері, потім кілька днів телефонував… А потім… пішов і скинув їм, тобто брюссельському банку, на електронну скриньку повідомлення — мовляв, ваші рахунки загарбав такий-то і такий-то… у нього коди для розблокування і так далі. Адресу вказав… Розумієш, що я зробив? Сам собі могилу викопав. Вони почали шукати мерця, потім його дискети… Тепер вони не заспокояться, адже знають, у якому напрямку шукати!

— Отже, хлопці Монгола шукали в Наталі код для твого невидимки, — сам до себе промовив Борис.

— Якого Монгола? — Щорс підвів очі.

— Кримінальний авторитет такий, — пояснив Борис. — Очевидно, його залучили ті твої «позичальники грошей» для силових дій. Вони й зараз риють всюди, де можливо.

— І тітку Віру вони?

— Гадаю, так. Хто ж іще?

— Отже, вони й зараз мене шукають… Тітку, напевно, добряче порозпитували, перш ніж убити…

Він затулив обличчя руками.

— Толю, — сказав Борис. — Я так розумію, найкращий вихід зараз — вилучити вірус із їхньої системи. Якщо вони отримають доступ до рахунків, одразу заспокояться. Чи не так?

— З одного боку, так, — погодився Щорс, а з другого… Вони, напевно, підозрюють, що мені відомий механізм їхніх незаконних оборудок. Там також не дурні програмісти сидять. Знаєш, яка там служба безпеки? Як я після цього житиму? Уявляєш, я фактично є свідком того, як дехто з чиновників поцупив купу грошей! Мільйони! Та зараз за пару сотень на шматки ріжуть! А тут… Кілька годин мені забракло, щоб заспокоїтися, і тоді я б не накоїв таких дурниць! О Господи!

— Перестань, — обірвав його Борис. — А чому ти раніше не скористався цим шляхом? Ти ж мав коди! Взагалі, я так розумію: якщо обмін між вами в аеропорту не відбувся, дискети мали б бути в тебе. Чому ж вони були в Ромазана?

— Є один нюанс, — пояснив Щорс. — Після того, як ми домовилися, я мусив дати йому якісь гарантії, що не скористаюся цим сам. Старий категорично наполягав на цьому. Вхід наш до мережі банку здійснювався лише через невидимку: я називав свій логін, на який він відзивався. Тоді я вводив пароль і потрапляв до своєї програми. І вже тоді при потребі можна було ввести відповідний код, після чого невидимка звільняв частину банківського рахунка. Входити і виходити можна було скільки завгодно, адже вірус не визначався їхньою системою. Старий, якому довелося засвоїти комп’ютерні ази, натренувався проникати туди і в принципі міг це робити самостійно. Так от, йому заманулося змінити пароль. Причому зловив мене досить майстерно. Ми сиділи за комп’ютером, відпрацьовували його навички, коли він раптом запитав, чи може бути пароль якимось іншим. Без задньої думки я вивів на екран механізм його зміни, і коли там висвітилося «введіть новий пароль», він заявив, що зробить це сам, що, мовляв, це потрібно, аби я його не обдурив. Куди мені було подітися? Якби знати заздалегідь, я б вигадав якісь елементарні хитрощі й залишився б при всіх козирях. А так… Словом, довелося відвернутися, поки він тиснув на клавіші. Після цього Невидимка вже не визнавав мене за свого. Щоправда, і я відвоював деякі власні права, змінивши логін. Тепер жоден із нас окремо не мав влади над вірусом, оскільки він не знав логіна, я — пароля. При зустрічі в аеропорту я мав сказати йому логін. Самі ж дискети були в нього.

— Цікаво… — промовив Борис. — І що, ти ніяк не міг потрапити туди заново?

— А як? — здивувався Щорс. — Комп’ютерний вірус позбавлений синівських почуттів, дарма що я його створив. Звісно, якби я попрацював з ним добряче, щось би вдіяв. Але… Я ж кажу — там також не тупаки. Вони швидко нас вистежили і почали блокувати всю систему, щойно я заходив у свою програму. Зайти у вірус, знаючи логін та пароль, — це секунди, а зламувати його — години, а може, й дні… А ще вони почали мене відслідковувати в інтернеті. Довелося плутати сліди, а це зайвий клопіт. До того ж старий маразматик наполіг, щоб коди були такими громіздкими, аби ніхто не підібрав. Коди являли собою… ну, ти, напевно, бачив.

— Читав, — підтвердив Борис. — Охота було стільки набирати!

— А хто набирав? — здивувався Щорс. — Витяг з інтернету перше, що трапилося під руку. На кожну дискету по шматку тексту. Ось і все.

— І опечатки теж з інтернету?