Розділ «XXXIV. Невидимка»

— Слухай! — із останніх сил прокричав Борис. — Та будь ти людиною! Ти що, не чуєш, що я чисто захрип? Та годі вже придурюва…тись…

Голос його зовсім зірвався. Хотів крикнути ще щось і не зміг. Жестикулюючи, він пішов до незнайомця. Той смикнувся був, але врешті-решт застиг на місці.

У нього було справді перелякане обличчя. Очі зиркали зацьковано, не знаючи, чого очікувати від нового знайомого.

— То це ти Толя Щорс?

— Якщо тобі так подобається…

— Борис… — Він простягнув руку. — Гарне місце для розмови — нічого не скажеш…

— Нормальне, — знизав плечима Толя. — 3 горбка все видно.

— Добре тебе настрахали…

Борис нарвав бадилля і кинув під сідниці. Те ж саме, повагавшись, зробив і Щорс. Діставши з кишені банку пива, Борис простягнув йому.

— Ні, — відмовився Щорс, — не люблю пива.

— Як знаєш. А я взяв. Думаю собі, якщо це пастка, хоч на прощання пивка вип’ю. Востаннє, так би мовити.

Вони зустрілися поглядами.

— Ну, розповідай, — запропонував Борис.

— А ти… правда, не вбивав тітки Віри?

— Я взагалі не розумію, про що мова. Ніякої тітки я не вбивав. Коли це сталося?

— Три дні тому. Казали, що це ти.

— Хто казав?

— По телевізору. Вчора, позавчора.

— Падлюки… — пробурмотів Борис. — Тупа сволота… Мать їх… Давай про справу. Часу мало. Я хочу знати, через що ця бійня. Що відбувається?

— Гаразд, — зітхнув Щорс. — А дискети з тобою?