Розділ «XXVI. Слідами мерця (продовження)»

— Навіщо мені стригтися? — запитав Борис. — Щоб ніхто не впізнав? — Він засміявся. — Ти що, не бачила того страховиська, яке вони називають фотороботом? Ти ж не хочеш сказати, що я на нього схожий?

— А от якраз і схожий!

— Дякую! — сказав Борис. — Тоді ти збоченка. Спати з таким страховидлом…

Наталя тільки взялася за голову.

— Ну ти вже зовсім не думаєш, що кажеш. А я все терплю… Хай я збоченка, але стригтиму тебе зараз. Ні, стригтиму!

— Не репетуй, — попросив Борис, — на сходах чути. Стрижи вже… Але зваж: я й так на чортзна-що схожий…

— Ось якраз і пострижу, щоб не був схожий…

Всадовивши його на стілець посеред кімнати подалі від дзеркала, здерши з нього светр і накривши плечі рушником, вона почала клацати ножицями. Борис мовчки терпів.

— А що ми робитимемо, коли знайдемо Толю? — запитала вона.

— Не знаю, — сказав він. — Взагалі сумніваюся, що його вдасться знайти. Схоже, його шукаємо не лише ми. Можливо, ті, хто полює за цими дискетами, вже вийшли на нього. Навіть були б дурнями, якби не проробили такий варіант. Не виключено, що саме з цієї причини його не було на похороні.

— О Господи… — пробурмотіла Наталя. — Що ти таке говориш? Що ж це, всіх його родичів мають витлумити через отих вісім пластмасок?

— Стоп! — Борис навіть здригнувся.

— Ой, не смикайся так! — попросила вона. — Я тебе ножицями мало не поранила!

— Фігня, — пробурмотів він. — Здається, в мене ідея… Як мені досі не спало на думку? Ось де секрет, можливо…

— Ну, кажи, що?

— Дискет дійсно вісім. Кожна дискета може містити один і чотири десятих мегабайта інформації.

— І що? Я не розбираюся… — Наталя продовжувала вправно маніпулювати ножицями.

— Що 5$ тут розбиратися? Дискет вісім. І на кожній із них записано якусь дурню, наприклад, розділ із книжки абощо…

Він замислився.

— Ну! — не витримала вона. — І що?