Розділ «XX. Пастка»

— Ну, це вже я не знаю… — Олег лише похитав головою, і в його погляді промайнула щирість. — Я лише гарантую, що на дискеті не залишилося нічого незнайденого. Наприклад, може, просто десь валятися ще одна дискета. Вставляєш її у будь-який комп’ютер, запускається програма і запитує в тебе пасворд. Не знаєш — бувай здоров…

— Навіть так… — здивувався Борис. — Ну а якщо все-таки інтернет?

— Чому ні? Це ж, по суті, та сама комп’ютерна система, просто надзвичайно потужна…

Опинившись у своїй стихії, Олег майже повністю опанував себе.

— А як на твій розсуд, де краще залишити якусь таємну інформацію — у комп’ютері, зачиненому, образно кажучи, підвалі чи в інтернеті?

— Як коли… — невесело посміхнувся Олег.

— Наприклад?

— Ну, наприклад… Інформація, прихована в якомусь автономному комп’ютері, підлягає знищенню — тобто її можна у прямому значенні слова розкурочити молотком. Буде пожежа — згорить комп’ютер — пасворд твій складний стане нікому не потрібним. А інтернет не згорить. Його не вкрадуть і молотком не розіб’ють. Надзвичайно надійне місце. Ось такий, припустимо, сенс.

— А якщо навпаки? — поцікавився Борис.

— Можна і навпаки. До інформації, захованої в інтернеті, в принципі, можна дістатись, якщо гарно постаратися. Будь-хто може отримати доступ. А до автономного комп’ютера… Не знаєш, де той підвал, — не знайдеш у житті, яким би крутим хакером не був… От і думай тепер сам, як воно надійніше.

— А як же до неї дістатися в інтернеті, — не зрозумів Борис, — якщо вона захищена, інформація та? Пасворд — ось він! — Він постукав себе по кишені.

— Усе залежить від навичок того, хто шукає.

— Тобто хакеру таке по зубах?

— Ну, можна і так сказати, — погодився Олег.

— У голові не вкладається… — зітхнув Борис. — Ну як можна… Ну, ти, наприклад, можеш увійти у цю гру, не знаючи пасворда?

Борис витяг із кишені знайому дискету з «вертольотиками».

— Ну, це взагалі фігня… — скривився Олег. — Таку парашу можна зламувати направо, наліво і навіть задом наперед… Скільки душа забажає. От глянь…

Захопившись, обидва на якийсь час забули про свої болючі проблеми. Олег весь час говорив, бігав пальцями по клавішах та жестикулював, не думаючи зараз, що саме той, хто сидить поруч, і є його головним болем. Борис же, мовчазний та зосереджений, також, очевидно, забув, що його головний біль ніколи не опиниться ось так — на відстані простягнутої руки, що його неможливо вирвати й викинути, як непотріб.

Під’їхавши, Друзь опустив скло і мовчки перезирнувся зі спільником.

— Там, — вказав той очима. — Сидять і зараз.