Розділ «XX. Пастка»

На тому кінці знову настала напружена пауза. Тон співрозмовника змінився ще більше.

— Чому? — запитав він. — Це… небезпечно?

— Так, — у голосі Олега нарешті відчулися твердіші нотки.

— Ну, дякую, — промовив Борис. — Тоді скажи, — тон його знову став таким, як раніше, — чи може пасворд для запуску якоїсь програми складатися з цілого тексту, великого, який ледве вміщається на дискеті?

— Чому б ні? — здавалося, Олег навіть зрадів несподіваному запитанню. — Все залежить від бажання того, хто його складає. Можна скласти й такий, що на вінчестер не вміститься…

— Невже на мене чекають? — тихо запитав Борис.

— Так…

— Ну що ж, не знаю, що тобі про мене наплели, але я не той, кого варто боятися. Дякую ще раз. Щасти тобі.

Трубку повісили. Тремтячими руками подав її своєму «помічникові» й Олег.

— Хто це? — підозріливо запитав той, зиркаючи йому в очі.

— Я не зрозумів, — раптом зірвався хлопець, — я що, злочинець? Чому мене пасуть? Я вже третю ніч спати не можу!

Опер швидко підвівся і потяг його до підсобки. На них уже почали озиратися.

— Що за істерика? Я запитав лише, хто дзвонив.

— Не знаю я, хто дзвонив!

— Як не знаєш? — не зрозумів той. — Не знаєш, з ким розмовляв?

— Не знаю! — кричав хлопець. — Якийсь Борис! Я що, пам’ятаю?! За день по десять комп’ютерів продаю! Половині покупців надаю приватні послуги! Потім вони дістають мене і тут, і вдома! Щодня хтось телефонує! Дев’яносто відсотків з них я навіть не впізнаю на вулиці! Чого хочете ви від мене?

— Припини істерику, — ще раз спокійно промовив опер.

— Я не заарештований? — часто дихаючи, запитав Олег.

Обличчя його вкрилося червоними плямами, і зараз ніхто б не впізнав у ньому того випрасуваного зарозумілого молодика з салону, доступного не для всіх.

— Ні, звичайно… — здивувався співрозмовник.