Розділ «XX. Пастка»

— Я ж обіцяв… — сказав Борис. — Не бійся, нікого тут немає.

Але він і сам не був упевнений у цьому. Саме зараз, після кількох останніх фраз, він особливо гостро відчув той зашморг, який затягався на його шиї дедалі тугіше.

Черговий знизу під’єднався до його телефону несподівано. Хтось хотів щось повідомити по справі Ромазана.

— Алло? — запитав із трубки трохи зляканий голос.

— Слухаю вас, майор Кобища.

Черговий університетського інтернет-кафе доволі плутано пояснював, хто він і чому телефонує. Зараз у них знаходиться чоловік, схожий на фоторобот, що його ще вчора приніс працівник міліції.

— Давно сидить? — запитав Кобища.

— Та не дуже…

Кинувши трубку, він викликав по мобільному Можейка, який звернув з півдороги і погнав до корпусів студмістечка, видзвонюючи Сердюка. Загін спецназу піднімався по тривозі.

— Ну, що ж, — сказав Борис, подаючи йому руку, — пробач ще раз, що примусив тебе хвилюватися. Дякую за допомогу.

Поклавши гроші на стіл, він посунув їх до Маліцького, який, стріляючи очима навколо, не знав, брати їх чи ні. Гроші так і залишилися лежати на столі.

Усе робилося швидко та оперативно. Машини загальмували за рогом сусіднього будинку, де їх зустрів Можейко, що перебував на місці з Сердюком уже кілька хвилин і встиг зорієнтуватися. Розшукуваний не виходив із корпусу. А самі вони, пам’ятаючи настанову шефа, не пхалися «поперед батька». Брати його належало на виході. Цей неврівноважений клієнт, що постійно тримав палець на спусковому гачку, у залі, де повно людей, міг наробити казна-чого. Тому Сердюк тихенько стояв біля входу, а Кобища давав останні настанови спецназівцям у РАФі.

Нарешті мікроавтобус неквапно рушив до місця паркування, займаючи крайнє місце та стаючи навскіс до нечисленних машин, щоб мати змогу в разі необхідності перегородити шлях будь-якій із них. Практично в ці самі секунди до Сердюка, який нервово походжав перед сходами, поглядаючи на годинник, підійшов Величко, простягаючи йому руку. В них зав’язалася розмова — звичайна для двох людей, у яких начебто щось зривається. Сердюк жестикулював, дивлячись одночасно на двері корпусу, до яких Величко стояв спиною. Той дістав сигарету і мовчки її припалював. Можейко присів на крайню лавку поруч із якоюсь студентською парою, яка вийшла з приміщення кафе провітритися. Ще троє оперативників у цей час мали бути з іншого боку університетського корпусу, хоча двері його поруч із входом до інтернет-кафе давно зачинили — пізній час. Дверцята РАФа були прочинені. Хлопці в камуфляжах, тримаючи автомати, готові були по двоє вискакувати з авто. Це зайняло б у них якусь мить.

Розпачливо змахнувши рукою, Сердюк рушив сходами догори, Величко за ним. Вони йшли туди, де сидів Хакер. Кобища відчув тривогу. Тільки б не наблудили хлопці. Не спокусилися взяти на місці, зненацька. Хоча… Їм видніше. Як вчинив би він сам, ще коли був опером? Гаразд, не діти…

Одразу підвівся з лавки і Віктор, попрямував за ними. Двоє оперативників, що курили поруч, на стоянці, не помічали навколо ніякого підозрілого руху. Звичайна операція. Звичайна, якщо не враховувати, що їй передувало кілька аналогічних, які всі без винятку скінчилися нічим. Сердюк, і далі щось промовляючи до колеги, відчинив двері…

Цей варіант Борис продумав, щойно переступив поріг інтернет-кафе. Колись давно, ще за часів його навчання, тут був читальний зал університетської бібліотеки. У його дальньому кутку було службове приміщення, сполучене з іншим читальним залом. Двері до цього приміщення він побачив і зараз. А от чи збереглися ті, другі — до бібліотеки? Можливо. Якщо вони на замку — півбіди. А от якщо замуровані? Що ж, тоді в разі чого доведеться діяти згідно з першим варіантом, давно визначеним, згадка про який колись так налякала Наталю. Варіантом, який віднедавна перестав його цілковито влаштовувати. «Тільки будьте обережні, добре?» — пригадалися йому слова і той її погляд.

Струснувши головою і глянувши востаннє на Олега, який принишк за комп’ютером, не вірячи, напевно, у своє довгоочікуване звільнення, він рушив до дверей, намагаючись не зачіпати одягом столів по обидва боки від вузького проходу. Все. Більше нікуди. На дно, поки все не вляжеться, поки про нього не забудуть. Тільки так. Адже його загибель може стати не лише його кінцем.

За дверима щось грюкнуло. Надто голосно як для звичайного стукоту… Ну ось. І відразу ж двері розчахнулися, вдарились об стіну, а до приміщення кафе влетіло двоє чоловіків, тримаючи перед собою пістолети.

Його власні пальці виявилися на диво твердими, коли охоплювали руків’я зброї. Тільки ноги чомусь відчули слабкість і наче самі посадили його на стілець, що якраз виявився вільним. Він мав у розпорядженні якусь коротку мить, щоб побути просто спостерігачем і оцінити ситуацію.

Їхня зброя дивилася просто у зал, на принишклих за комп’ютерами хлопців та дівчат. Крик — різкий і вимогливий: