Розділ «Глава 13»

— Ти теж мусиш бути відвертою.

— Згода, — дві пари сірих очей — сріблясті, мов річкове плесо, і темні, як дощове небо, одночасно скинулись, два погляди схрестились з дзвінкою безжалісністю шабель. — Буду. Я не покину ваше місто, раднику, із двох причин. Перша — це король. І друга — мені нікуди йти.

— То не проблема, — гаряче зашепотів радник, немов побоюючись, що хтось його почує, — я випишу тобі охоронну грамоту, з нею тебе приймуть у будь-якому місті Рутенії.

Випиши мені краще квиток на потяг до Львова.

— Це тільки друга причина.

Роман несподівано опустив очі — здався? Та ні, хто завгодно, лише не він. Такі не здаються.

— У тебе з королем не може бути нічого спільного!

— О, я впевнена, дещо ми знайдемо — якщо не спільне, то бодай те, що може нас поєднати!

— Постилалась би, чужинко, він має дружину!

— Дружину?! — Світлана звилася. — Яку?! Чи не ту, що я її не бачила жодного разу впродовж доби, коли її муж марив і всі вважали, що він помре? Ту, яку він жодного разу не покликав, ані марячи, ані тямлячи себе? Це про неї йде мова? То перекажи тій курві, якщо її побачиш, що її зворушливе піклування про долю держави нічого не змінило б! Якби в Олеся було щось заразне, вона підхопила б хворобу ще раніше, ніж у нього виникли б симптоми!

— Що виникло б?

— Ознаки хвороби не видні відразу, — пояснила дівчина вже тихіше. — Кілька днів або навіть тижнів людина може не знати про свою недугу і в той же час заражати інших.

— Це правда?

— Авжеж, — мстиво всміхнулась Лана. Радник зів’яв, як кинута на сонці зелена цибуля.

— І все одно — вона королева.

— Від народження?

— А який стосунок це має до справи? — Роман аж зуби оскалив, мов хиже звіренятко в обороні. Іншої відповіді Світлана й не потребувала.

— Та ніякої, я просто так спитала.

— Чаклунко, ти хитра, мов змія, але се тобі не допоможе. Що зробити, аби ти пішла звідси? Чого ти хочеш? Золота? Скільки? Назви свою ціну!

— Мою ціну?! — якщо Роман вишкіряв зуби, то Лана зціпила їх, і так розмовляла, цідячи слова крізь ті ґрати, як воду через сито. — А тобі ніколи не спадало на думку, раднику, що є речі, якими не торгують? Які не купуються і не продаються?