Розділ «Глава 13»

— Бо я так хочу.

— Ну, що ж, — Лана допила вино і підвелася, — причина вагома. Чи це наказ?

Ноги ще погано слухались її, тремтіли, тремтіли і руки, коли вона подавала порожній кубок королю, та на личку, захмареному спогадами, почали оживати очі — Олекса гадав, що це хороший знак.

— А ти послухалась би мого наказу?

— А чим загрожує мені непокора?

Олесь теж підвівся, відставив кубок на стілець, і прошепотів щось на вушко Лані. Шепіт приємно зігрівав витончену вушну раковину дівчини, а її тоненькі, мов шовкові шнурки, чорні брови злетіли до коренів волосся, коли король завершив мову.

— Отакої! То це погроза чи пропозиція? Нікому цього більше не кажи, мій пане, бо матимеш у королівстві цілу купу злісно непокірних панянок! І хто їх зможе звинуватити? — Лана мрійливо зітхнула. — Тільки не я. Якщо ти говорив серйозно, обіцяю опиратись твоїм наказам до кінця життя. А тепер ходімо — познайомиш мене зі своєю годувальницею.

Тримаючись за руки, мов школярики, вони з Олесем вийшли із палацу — усі, хто траплявся на їхньому шляху, включаючи й Романа, старанно робили вигляд, наче вони прозорі — і побрели через майдан, на якому король розповідав Лані про відтворення Світла, до урочища ткаль, де жила його годувальниця, мама Ганна, як називав її Олесь. Лана спиталась, а де ж його рідна мати.

— Померла при пологах, — відказав він. — Разом із немовлям. Я нині мав би сестру. Мені три роки всього було, я майже не пам’ятаю неню — щось збереглося в пам’яті, якісь уривки снів, і все. Чомусь пригадуються теплі руки, сміх і сяйво її волосся. Найперше світло, яке я бачив у житті.

Синку, маленький… ти і цього не бачив. Моє волосся темне, як ніч, що для тебе так і не закінчилась ранком. Три роки… мало, так. А твого життя було три хвилини.

Урочище, де жили ткалі, було густо засіяне вибіленими хатками, і виглядало чистеньким, мов ті шмати світлого льняного полотна, які тріпотіли від вітру, підвішені на гіллях дерев біля осель, вочевидь, для вибілювання під сонячним промінням. Вузька ґрунтова доріжка, чи, ліпше сказати, широка стежка, примхливо звиваючись, петляла між тими хатинками, і раз у раз із подвір’я хтось окликав короля. І чи то звучав ніжний, мелодійний жіночий голосок, чи дзвінкий дитячий, чи басовитий чоловічій, що вигукував: «Здоров'я та моці, мій пане!», Олесь зупинявся і з усмішкою, у якій не було і краплини фальші, вітався зі своїми підданими, питався за їхнє здоров’я, за їхні родини, жартував, згадуючи своє босоноге дитинство, в якому він усім називався сином ткалі Ганни… Він пам’ятав кожну травинку на тій стежці, якою вони йшли, і найдрібніше малятко, яке і вродилось з рік тому, коли його тут уже і в спомині не було, міг назвати по імені. Світлана розуміла, що це безглуздо, наївно і небезпечно — плекати в собі такі почуття, та вона до нестями пишалась своїм королем. Своїм Олесем. Своїм…

Схаменися! Зараз ти скажеш це слово!

Подумки можна, Господи. Своїм коханим. Любчику мій…

Неймовірно, та ледь вона встигла додумати се до кінця, прямуючи вже до останньої хатки в цьому кутку, як Олесь зупинився, взяв її за руку, повернув до себе, і такий тріумф спалахнув у блакитних очах, що Лана аж примружилась — їй здалося, що на мить вони із блакитних стали золотими. Він відчув. Він зрозумів. Як? Як?! На це питання відповіді у Лани не було.

— От бачиш, — прошепотів король, — це зовсім не страшно. Ти можеш сказати це вголос. Скажи це, кохана…

Так не буває. Хай йому грець, так просто не повинно бути! Не можна залюбитись у чоловіка, про якого ти знаєш тільки титул, ім’я і те, які в нього сідниці. Не може бути, щоб вона закохалася в цей голос, коли вперше почула його, і в ці руки — коли Олесь вперше торкнувся її пальців своїми, такими витончено-довгими, такими аристократичними, королівськими, і в ці очі — коли він підвівся їй назустріч, і підвів очі, і їй здалося, що вона падає в небо… Падає в небо — ну що за маячня! Очі, руки, голос… вона ж не в анатомічному музеї! Що се за розбирання любові на складові? Це неправильно! Що ще вона не згадала? Руки, ноги, зуби? Се як лекції з анатомії, котрі читали їм, аби вони, майбутні провізори, добре вивчили, як впливають ті чи інші ліки та їхні побічні ефекти на внутрішні органи людини. Але Олесь — не манекен із розкритою грудною кліткою. Він її біль, це правда, гіркувато-солодкий, як мед, біль, і… він просто прекрасний. Вона дивиться на нього очима серця, він дорогий їй — чи це жалість породила кохання, чи те кохання, вже давно народжене, нагло окупувало її беззахисне серце, Лана не відала. Вона лиш дивилась жадібно на схилену перед нею в очікуванні вироку русоволосу голову… о, так, не забути б ще волосся — на вигляд таке начебто непокірне, жорстке, і таке гладеньке на дотик — мов шовк! І ще вуста, цю їхню манеру складатись у найрізноманітніші усміхи — провокаційні, лукаві, завзяті, бентежливі, дражливі, і при цьому ніжні — ніжні завжди. А ті цілунки — в покоях та у нічному місті… ой, файні ви, місячні нічки, залиті блідим віддзеркаленням сонячного лику, із небесами, покропленими золотавими бризками, та чоловіком, якій обіймає тебе так, наче кохає! Наче… Сірі очі, неймовірно прохальні, зазирнули прямо йому в душу.

— Олесю…

— Так уже не терпиться, га? — почувся за спиною Лани лукавий жіночий голос, грудний, але з дзвінкими сріблястими переливами. — Ну то, бачу, не такий ти і хворий, як те мені казали!

— Мамо Ганно! — сміючись, Олесь кинувся в обійми високої, ставної, дуже просто одягнутої жінки, яка схрестила на його спині довгі, повні руки, мов пташка, що намагається боронити своє пташеня. — Казали вам, аякже! Хоч не ганьбіть мене перед чаклункою! Чи я не відаю, що ви з палацу не вилазили, біля мене просиділи дві доби, аж поки…

— Поки той підтоптаний старий дурень не сказав, що ти помираєш, — зітхнувши, продовжила «старенька» годувальниця, яка у свої п’ятдесят без жодних пластичних операцій виглядала на тридцять п’ять, і Світлана якось так відразу, з контексту зрозуміла, що мова йде про Світозара. — Тоді я пішла. Не могла, синку… хотіла залишитись до кінця — і не змогла на те дивитись. Як подумала, що ти конатимеш, а я, безсила, стоятиму поруч, і нічим не зможу зарадити, так ледь серце не зупинилось. Мене Ромко з покоїв майже виніс. Обіцяв дати знати, коли будуть зміни — будь-які, і таки дотримав слова. То се ти, юнко, — мама Ганна нарешті розімкнула обійми, запхала під білу хустку з вишитими на ній рожевими трояндами непокірне темно-каштанове пасмо, колір якого підозріло нагадував чуприну радника, і глянула на Лану пронизливими темно-сірими очима, — врятувала від смерті мого Олеся?