Розділ «Глава 13»

— Так, пані, — почала було та, але договорити не встигла, бо годувальниця підійшла до неї ближче і без жодного звуку опустилась на коліна, обійнявши Лану за ноги так, що та не могла ані вивільнитись, ані підняти жінку. І тоді дівчина зробила те єдине, що могла — нахилилась і теж обійняла пані Ганну. Цей жест годувальниці сказав Світлані більше, аніж сотня вдячних слів, видушених королевою.

— Не дякую тобі, зоре моя, — прошепотіла жінка, — бо ще таких слів не написано, що все виказали б, та знай одне — тепер я маю доню.

— Та зведіться ж, — Лана ледь не плакала. — Мамо….

Ганна послухалась і піднялася, взявши Лану за руку і проводячи її ближче до своєї оселі. Надворі, під вікном хатинки стояв дерев’яний, грубо виструганий стіл, а навколо нього — довгі, з поверхнею із однієї дошки, ослони.

— Сідайте, — махнувши рукою в бік тих лавиць, сказала жінка, — я миттю. Зараз буде частування.

— Яке ще частування? — скрикнула Лана, та Ганна вже зникла у низеньких дверях хатинки. Олесь засміявся.

— Не старайся, її не зупинити. Мама Ганна не заспокоїться, доки не виставить на стіл все їстівне, що водиться у хаті.

Стіл дійсно заростав наїдками із вражаючою швидкістю. Медові стільники у великім глинянім полумиску, молоко, сир, свіжі, щойно збирані вершки, абрикоси розміром з кулак дорослого мужчини, домашній хліб — о, за той незрівнянний, духмяний аромат і півжиття віддати не шкода! — та ще й малина — стигла, соковита, кольору звабливих жіночих губ! Лані якось враз пригадалось, що зранку вона не снідала.

— Неймовірно! — вигукнула вона, підчищаючи дерев’яною ложкою залишки малини зі своєї миски. — Ніколи раніше не їла таких запашних ягід! У нас вони зовсім інакші.

— У вас — це де, чаклунко? — уточнила годувальниця, теж, очевидно, не маючи потреби дізнаватись Ланине ім’я. Дівчина знизала плечима.

— Мене звуть Світлана.

— Серйозно? — Ганна чомусь прийшла в телячий захват. — А Світозар знає?

— Я сказала йому.

— Його грець не вхопив? Міцний дідуган!

— Мамо!

— Все, синку, мовчу, — спохватилася ткаля. — Я так, просто… а що, як раптом — диво? То де це «у вас», Світлано?

— Там, звідки я прийшла.

Яке питання, така й відповідь, га, раба Божа Світлано?

Господи, якщо будеш гакати, тебе не зарахують до Гарварда, не кажучи вже про Оксфорд і Кембридж. Там не в пошані студенти, які не вміють будувати речення.

Лана звела очі від залишків малини і помітила, з якою ніжністю позирає на неї Олесь. Ще було щось у його погляді — трохи іронічне, якась незлоблива насмішка, а позирав він на її вуста. Усміхнувшись, дівчина піднесла пальці до куточків вуст.