Розділ «Глава 13»

в яких бентежить мене твій сміх…

Моє кохання — одвічне диво,

Кладу із серцем до милих ніг.

Може, ця пісня не так би вразила Лані душу, якби не голос короля. Як він співав! Той спів лився, немов розплавлений кришталь, виблискував іскорками, наче сніг на гірських вершинах, пестив ніжно, як мамині руки, і дзвенів, як срібні різдвяні дзвіночки, що раз на рік закликають янголів у гості до своїх підопічних. Те, що вона плаче, Світлана зрозуміла лише тоді, коли гарячі, солоні сльози потекли по підборіддю, і Олесь кинувся їх заціловувати, примовляючи: «Ну що ти, люба, не плач. Не треба, ладо моє!» Він знімав ті краплинки губами, ще щось шепотів — що саме, вона не дослухалася, бо від дотику тих губ їй робилось погано — і добре, водночас.

Того, як король всадовив її на ложе, Лана не пам’ятала, того, як вкладав їй під спину згорнуте рядно — теж, і отямилась вона, коли Олекса, востаннє поцілувавши її, зник. Та не встигла вона протестуюче квакнути — а тільки жаб’ячі звуки нині відтворювала її горлянка, як Олесь повернувся, тримаючи в руках срібний кубок.

— Що це? — слабко спиталась вона.

— Приворотне зілля, — пожартував король, з великим полегшенням відзначивши, що Лана вже не плаче. — Хочу приворожити тебе, хочу, щоб ти відчувала до мене те саме, що і я до тебе.

— Дивись, як би невдовзі не довелось давати мені відворотне зілля.

На смак вино було дивною сумішшю кагору та мускату, а пахло воно як розтерті між пальцями пелюстки чайної троянди. Лана примружилась, ковтаючи цей нектар. Вона трохи соромилась того вибуху емоцій, і нерішуче почала:

— Сама не знаю, що на мене найшло, Олесю.

— Ні? А я хотів би, щоб знала. Скажи це…

— Не можу, — Світлана жахнулась словам, які вже готові були зірватися в неї з язика чи — не більше, аніж звістці, що в місті лютує чума. — Не можу, Олесю. Вони… ці слова… належать одному чоловіку, і я…

— Де він, той чоловік? — різко спитав король, але Лана не образилась, бо різкість цю віднесла — і абсолютно правильно — не на свій рахунок.

— Убитий?

— Ні. У нього була та ж сама недуга, що і в тебе, просто розвилась швидше, і я не встигла… мене навіть не було в місті. Він помирав — а мене поруч із ним не було.

— Розумію, — Олекса відвернувся. — Ти врятувала мене, щоб сплатити борги?

— Я врятувала тебе, щоб ти жив!

— Мій світлячку, так не можна, — король знову зазирнув у її обличчя. — Не можна ховати серце з небіжчиками. Не можна ненавидіти світ за те, що він живий, тим часом як ти почуваєшся мертвою. Повір, ти скажеш ті слова. Мені.

— Навіщо?

Від безнадійної туги, яка прозвучала в цьому питанні, Олесь здригнувся.