Розділ «Артист з погорілого театру»

Андруш бився запекло, але розважливо, усвідомлюючи силу і вміння ворога. Там, на Січі, йому було мало рівних на шаблях, але цей бусурман… Він передбачав усі його кроки і не було найменшої нагоди вразити клятого ворога. А біс, що засів у голові, настійливо підбурював забути про розважливість і вдатися до такого, що допоможе або перемогти, або ж, навпаки, пропасти.

Лише коли вістря шаблі сотника просвистіло біля його грудей, ледь не зачепивши одяг, Тубілай зрозумів, що там, біля мосту, цей невірний залишився живим не випадково. У кожного з них був свій стиль. Якщо яничар-ага переважно ухилявся від спрямованих на нього ударів, то сотник не шкодував шаблі і жорстко зустрічав його зброю своїм клинком, одразу переходячи у наступ. Обидва рухалися легко і впевнено.

І першим не витримав Підкова. Він добряче натис на супротивника, випади його ставали все більш різкими, і раптово, відбивши один з ударів яничар-аги, сотник махнув у розвороті по грудях, звісно, не надто очікуючи, що дістане спритного турка цим ударом. А от наступним… Ворог дійсно встиг відсахнутися, і от тоді з нового розвороту, перекрутившись на колінах, Андруш просто зрізав його з ніг, спрямовуючи свою шаблю багато вище колін бусурмана — ані присісти, ані підскочити.

Мало хто на Січі володів таким ударом. Проте ноги Тубілая відірвалися від землі, згинаючись у колінах, і важка козацька шаблюка просвистіла якраз по самих підошвах кривоносих чобіт. А наступної миті ятаган уже простромлював Підкову, який майже лежав на землі. Козацька шабля зробила цей рух, здавалося, сама, адже сотник уже не встигав ані очима, ані думками за зброєю ворога, і гостре криве лезо, різонувши руку біля плеча, увійшло в землю. І одразу був Андруш на ногах. Тільки не квапився ворог його добивати, а розпочав знову, наче й нічого не сталося, так, ніби відчував, як німіє поранена рука невірного, як разом із кров’ю витікають через рану його сили.