Розділ «Артист з погорілого театру»

Я підійшов і обережно притулив її голову вухом до своїх грудей — зліва, а потім справа. Волосся її залакованої зачіски ще трималось. Інга задумливо відсторонилася, ковзнувши по мені рукою.

— І що ж далі?

— Не знаю, — сказав я. — Ти у нас рішуча особа, яка завжди знає, що робити і може навчити інших. А я так, артист з погорілого театру.

— У нас? — перепитала вона, роблячи наголос на останньому слові.

— Як бажаєш, — розвів я руками. — Може я й дарма розповів тобі. Може навіть собі на гірше, але… Не міг більше так, щоб ти не знала… І, можливо, ти краще зможеш. Я не знаю, що робити. От повір — безвихідь! Повна!

— Гаразд. Припустимо, усе це правда, — Інга продовжувала говорити спокійно, лише повільніше добирала слова. — Яке тобі завдання поставили щодо мене? Кудись втягти? Щось дізнатися? Якщо просто трахнути, то ти вже це зробив…

— Ніякого. Розумієш? Бути біля тебе. Усе. Щось має статися. Я відчуваю. Не сьогодні-завтра. Чогось вони чекають. І що буде з нами, коли воно настане, я собі уявити не можу. Але припущення Їй-Богу не з кращих.

Я продовжував, а Інга мовчала, вочевидь не здатна остаточно повірити у те, що хтось був настільки в курсі її справ, що зумів прорахувати її можливі дії в плані контрактів і поїздок. Виходило, що це мої боси підтруїли її помічника, зіпсували машину і навіть зробили диверсію на мобільних мережах, аби допомогти мені сконтактувати з нею.

— Скажи ще, що й дощ вони організували… — розпачливо пробурмотіла вона.

— Не знаю, — не менш розпачливо відповів я. — Не знаю! Після того, що сталося зі мною, хтозна у що можна повірити. Тобі важко. І мені було б важко таке сприйняти, якби хто інший розповідав. Можливо, я вчинив неправильно, розказавши усе тобі. Можливо, ще пошкодую про це. Але що зроблено, то вже зроблено. І я прошу тебе — повір мені і давай разом. Ну, повір же! Усе більше шансів виплутатись.

— Усі жінки рано чи пізно страждають через те, що комусь повірили… — у невластивих для себе інтонаціях задумливо промовила Інга.

Він з’явився попереду несподівано і дуже близько, наче виріс із високих степових трав. Сам, перекриваючи шлях на південь. І Тубілай відчув, як здригнулося тіло дівчини, коли побачила цього козака, який підвівся з трави разом із конем. Шабля у руці вершника блиснула, відбиваючи сонце, коли кінь заіржав під натягнутим повіддям, стаючи дибки.

А сотник Андруш Підкова швидко приструнив скакуна, що нетерпляче перебирав копитами у передчутті герцю. А сам був на диво спокійний. Рука, що тримала шаблю, опустилася донизу і вістря зрізало китицю найвищої травинки. А ворог, так, наче й не бачив його, їхав собі уперед час від часу посмикуючи збрую. І кінь сотника знову звився дибки, попереджаючи нерозумного бусурмана.

Лише тоді Тубілай зупинився. Ворог був сам. Той, хто наважився так нерозумно, самостійно переслідувати його — яничар-агу великого Сулеймана-паші. Тубілай упізнав одразу того, хто мав би зараз лежати біля млина з розрубаною головою. Високий широкоплечий козак, наче вилитий, тримався у сідлі. Два пістолі за поясом і ще два висіли на гаках біля сідла. Що ж, доведеться захищатися полонянкою замість щита. А з неї ж не має впасти жодна волосинка! Вони застигли один наперед одним.

— Не знаю, бусурмане, чи ти мене розумієш, — нарешті промовив сотник. — Але раджу: облиш панну і їдь собі. Їдь з Богом, хоч і порубав ти двох моїх побратимів.

Тубілай мовчав.

— А ні, то зсади її на землю, — незворушно продовжував запорожець. — Зійдемось у чеснім бою і хай нас Господь Бог розсудить. Чуєш мене, чорна твоя бісова душа, чи ні?

Тубілай не поворухнувся у сідлі, лише кінь його переступив з ноги на ногу. І раптом Андруш упізнав цього воїна! Упізнав лише тепер, адже зустріч біля млина була надто швидкоплинною. Козацькі руки самі натягли повіддя, а губи промовили: «Нехай мені горіти у пеклі…» І одразу ж Андруш зняв з гаків на сідлі обидва пістолі і, перегнувшись низько, поклав у траву.

…Вони їхали майже поруч, за кілька кроків один від одного — запорозький сотник з шаблею у руці, повернувши голову убік ворога, і яничар-ага турецького султана, тримаючи повіддя обома руками і дивлячись попереду себе. Полонянка одного і пістолі іншого залишилися позаду. Вони одночасно злізли з коней та одночасно ляснули їх по шиї, відганяючи геть. І лише тепер Тубілай витяг з піхов ятаган. Ось коли уперше вони зустрілися очима. В одних був холодний спокій, в інших — скажений запал. В одних воля Аллаха, а в інших — святий Хрест. В одних готовність померти при потребі, а в інших — жага перемоги. Але було і в тих і в інших щось спільне, однакове. Що? Однакова козацька кров, що живила розпалені м’язи? Чи відображення прекрасної жінки, яка розділяла їх?

Булат задзвенів раптово, роздягаючись у зелено-жовтих степових хвилях, і одразу, почувши знайомий звук, високо у небі закружляли шуліки у передчутті кривавого бенкету. А нещасна дівчина, заради якої лягло вже стільки вояків, опустивши обличчя на коліна, затулила руками вуха, аби не міг у них потрапити цей жахливий дзвін, від якого біль та жах стискали голову.