Розділ «Ва-банк»

Це було важке питання. Інга сиділа, сперши голову на руки, і дивилася в одну точку. Подібні речі нелегко вирішувати навіть таким, як вона.

— Не знаю, — зрештою вимовила Інга. — Я не знаю, як мені бути. Те, що ти пропонуєш… наважитися… Мізки закипають…

Хитання її голови означало розгубленість.

— Ну, у мене тепер лише один вихід, — я зібрався з думками. — Будь-якої хвилини мені можуть наказати повернутися. Цієї штуки у мені вже немає. Щойно потраплю туди — вони це знатимуть. Тоді кінець. Або вставлять нову і прощавай надія вирватися. Мені потрібно робити це вже. Зараз або ніколи.

— А я? Чому мені має бути кінець? — Інга ніяк не могла повірити у такі розкладки стосовно себе.

— Не знаю, — розвів я руками. — Може тобі й нічого не загрожує. А може… Ти знаєш те ж, що і я. Повір, я нічого не приховав від тебе. Вирішуй сама.

Їй було важко. І страшно. Я це бачив.

Після двох діб лежання нога моя зовсім перестала боліти і навіть давала ходити. На перший раз я вийшов лише на балкон і помахав їй перев’язаною рукою. Інга ходила тоді дізнаватися про ремонт машини і, схоже, зіграла свою роль добре. Визвірилася на майстрів, знайшовши купу причин для невдоволення. А ті, схоже, не належали до шановної організації, яка намагалася вирішити наші долі. Таким чином її розкішна «Ауді» застрягла у цій дірі ще на три дні, рятуючи від передчасних навантажень мою ногу. На четвертий день я дозволив собі вийти у місто і, зовсім не кульгаючи, скласти компанію своїй подрузі. Біль ще з’являвся, але не такий, як перше. Інга щодня робила мені перев’язки. Рана підсохла, вкрилася шкіркою і лише посередині ще слизило, та це вже була не кров, а якась жовтувата юшка. Усе було готово до того моменту, коли я мав наважитися. Неготова була тільки Інга. Вона не уявляла, як це отак лишити все і кинутися навтьоки. Воно й зрозуміло — смерть страшна тільки тоді, коли бачиш її на власні очі. Нехай навіть вона промайнула на якусь мить і далеко. Інга поки що не бачила, лише знала з моїх розповідей, яким, можливо, не вірила до кінця.

— А що, як вони почнуть шукати мене і зазирнуть до тебе, припускаючи, що тобі щось відомо? — Я змучено заплющив очі. — Це не ті люди, від яких можна захиститися охороною. Просто ти ще не мала з ними справи.

Я так і не переконав її.

Коли настав цей день, ми поїхали на захід. Мені ледве вдалося відмовити її від цього. Вона будь-що хотіла зателефонувати якомусь Борису, який був директором охоронної фірми, і домовитися про її супровід додому. Ці гади, я був упевнений, мали чути усі наші телефонні розмови! Тоді нам узагалі нічого не світило. Я дав їй слово, що довезу до самого Києва і лише тоді накиваю п’ятами. А сам дійсно вірив у безпечність такої подорожі, адже не для того нас звели і тримали разом, щоб раптом розчавити КамАЗом десь по дорозі.

Попрощатися я вирішив тут, у номері. У тій самій ванній кімнаті, де, як вважав, нас ніхто не чує. Вона увійшла, запитливо дивлячись на мене, — упевненого, що ця жінка аж ніяк не потребує такої процедури.

— Нічого… — я ніяково розвів руками. — Просто хотів з тобою попрощатися. Там потім буде незручно — можуть побачити.

— Прощайся, — дозволила вона.

— Можливо, ми взагалі ніколи більше не побачимося…

— Ну прощайся… — повторила Інга. — Давай, — і перша зробила крок до мене.

Це дійсно була дивна жінка.

— Але я бачу, тобі цього не треба, — вів я.

— Ну чого ти ускладнюєш? — зітхнула Інга. — І так усе досить складно. Давай.