Розділ «Епілог»

Я у прямому розумінні сиджу на валізах. Так було заведено у сім’ї моїх батьків — сідати перед далекою дорогою. З роками стаєш забобонним, а шлях дійсно не близький — на протилежний бік земної кулі. Хочете — смійтеся, а ні — то крутіть пальцем біля скроні. Я їду до Штатів.

Сигналить мобільний, на екрані висвічується слово «Інга». Це вже удруге. А я тут, бачте, розсівся. Ну, звісно. Не в її правилах спізнюватися. Не в її правилах ганяти туди-сюди сходами у пошуку схиблених романтиків і вічних емігрантів. Ділова жінка — вона й в Африці ділова. Та сама, що не звикла розчулюватися. Та, що боїться закохатися. Не бійся, подруго, нічого тобі не загрожує — немає тут у кого закохуватися. Усі вони не варті тебе. А мене, вважай, вже немає.

Так, я повертаюся до Сполучених Штатів, утретє, і тепер уже з власної волі, хоча й знову нелегально. Звідси на Польщу жодних проблем, а там, зустрівшись зі знайомими Інги, я стану якимось Тадеушем Пйонтковскі абощо і, якщо пощастить, то одразу звідти з «лівим» паспортом потраплю до Штатів, як польський турист. Якщо ж ні, то тим самим «Пйонтеком» доведеться їхати спочатку до Мексики, а вже звідти на дні якоїсь фури або човна переїжджати чи то перепливати штатівські кордони. Усе це реально — так чинить щороку безліч людей. Настільки багато, що можна не боятися, що серед них тебе впіймає американська розвідка.

Я вантажусь у просторий салон аутлендера, отримую у щоку індиферентний поцілунок, у якому годі намагатися виокремити щось більше, і машина зривається з місця, застрягаючи на першому ж перехресті за чиїмось дірявим задом без бампера. Господи, як доїхати до тієї Польщі…

— Коли вже бензин подорожчає хоч до двадцятки за літр, щоб усі консервні б-банки…

— Ну навіщо ти так буквально? — обурюється Інга. — Навіщо перекручуєш? Нехай собі їздять. Чого не скажеш з нервів… І не треба тут! Не така вже я стервоза.

— Звісно, — зітхаю я. — Тобі рівних немає. Ти — найкраща…

Поки стоїмо, вона косить очима на криву турецьку шаблюку, яку я кинув на заднє сидіння.

— Ну, тепер я її точно у спальні повішу, — невесело сміється Інга. — Дозволяєш? Туди ж її не провезеш.

— Нічого, там я собі знайду.

Промовивши це, я зітхаю сам до себе. Інга не розуміє цього жесту. Ще б… Я ж так і не розповів їй, як дійшов до висновку, що саме та бутафорська шаблюка, куплена у Штатах, коли ми жили разом з Марком, вивела російську розвідку на нас. Ще б! Вони, стежачи за мною ще з першого перебування у Штатах, добре засвоїли мою дивну звичку завжди мати таке при собі, тому й уявляли, де мене можна підловити.

І я також не втримуюся, щоб не озирнутися. Після відновлення тренувань ця зброя знову наче зрослася з моєю рукою і витворяла у ній такі дива — що в одній, що в другій… Шкода, що доводиться залишати.

— Справжні документи не забув?

— Ні, — і я намацую у кишені свої теперішні «справжні» паспорти — український та закордонний, а також диплом про освіту. Їх доведеться везти таємно.

Інга скрушно хитає головою, зловивши якусь думку, але вирішує краще змовчати.

— Говори, ну…

— Та так, нічого… — відмахується вона.

— Однаково, кажи.

— Знаєш… — несподівано Інгу прориває. — От я завжди чоловікам дивувалася і буду дивуватися. Чого вам не сидиться? Чого бракує? Усе ж є! На життя вистачає, з такої катавасії живий виліз, що й не насниться! Жінка поруч, між іншим, така, що багато хто позаздрив би… Чого іще?! Ну чого?! Так ні! Він лізе ще кудись і пригоди на власну задницю шукає! Емісар довічний…