Розділ «Артист з погорілого театру»

— Та ні, не вгадала навіть близько. Ти не п’єш кави? То віддай мені, вона вже вистигла.

— Та ради Бога… — у її голосі з’явилася цілком зрозуміла відчуженість і зверхність.

І тоді я розповів усе, що почалося у мене від того фатального вечора у кафе. Вона слухала мовчки, а я намагався роздивитися у занімілих рисах цієї жінки якесь занепокоєння, переляк… Хоча б цікавість!

— Розумієш? — тлумачив я. — Останнє завдання, яке я отримав від них — це спілкуватися з тобою, бути поруч. Розумієш, що ти їх цікавиш? Я не знаю, хто вони такі, але це страшні люди, і ти їх чомусь цікавиш!

Очевидно, вона просто мені не вірила і зараз просто намагалася зрозуміти, якого біса я вішаю їй на вуха таку вишукану локшину.

— Не віриш… — зітхнув я. — А чому не спитаєш, чого раптом мені ось тепер, зараз, побувши з тобою у ліжку, приперло розповідати це і переконувати тебе?

— Я казала, чому.

— Казала, а ти б спитала! Я тобі поясню. Я зрозумів це саме тоді, коли втрачав глузд від повноти вражень. Від тебе. Гадав, серце ось-ось вискочить. А у тебе, тим часом… По нулях! Навмисно притисся до грудей твоїх і слухав, чи стукає у тебе. Гадав, ти зовсім схиблена…

Ось тепер її очі зреагували. Ось тепер її думки нарешті почали ворушитися!

— Ну дозволь… — попросив я. — Щойно ж можна було…

І я, нахилившись, притулився вухом до її грудей. Товклося справа. Зліва було практично тихо. Вона тільки трохи відсторонилася, але я домігся свого.

— І що? — сухо промовила вона. — Це вроджене. Серце праворуч. А апендицит, навпаки, ліворуч.

І печінка ліворуч. Усе навпаки. Таке дуже рідко, але трапляється.

— І давно ти знаєш про це?

— Колись у школі на медогляді виявили, — дивлячись крізь мене, беземоційно пояснювала Інга. — І що з того? Яке це має значення для усього, що ти вже годину тут мені…

— Має, — сказав я, відчуваючи, що перебивати Інгу входить у правило. — У мене, уяви собі, те саме.

Інга дивилася у мої очі, не відриваючись, навіть проковтнула при цьому.

— Доганяєш, бачу, — сказав я. — Такі як ми з тобою народжуються з частотою один на двісті-триста тисяч нормальних дітей. Плюс половина з них має ще інші вади і помирає у дитинстві. Прикидаєш тепер, яка ймовірність, щоб двоє таких людей, як ми, зустрілися випадково? Порахуй, це ж твій фах! Майже нульова! А тепер вирахуй, яка ймовірність того, щоб на людину кинули оком такі, як оті мої… А тепер подумай: їх цікавлю я і цікавиш ти. І при цьому обоє ми… Тепер ти розумієш причину, чому ми їх цікавимо? Ну? Ну, не може ж бути таких співпадінь! Ну розворуши ти свою голову досконалу нарешті!

Я сичав це пошепки, домагаючись ефекту лише мімікою, а Інга мовчки дивилась на мене. Схоже, вона починала вірити і водночас не здатна була прийняти, що от живеш собі і раптом…

— І що далі? — вона вже не говорила зверхньо, але…