Розділ «Непрохані гості»

Коли людину припинають наручниками, попередньо отруївши їдким газом, від якого мізки стають «а ля ваш», а потім везуть невідомо куди, здається, мусиш бути щасливим від будь-яких змін. Тим паче, коли за кілька годин після цього вдається сісти у м’яке крісло без наручників. Саме у такому кріслі сидів тепер я і навіть тримав у руках другу пляшку кока-коли. А розум вперто сверлила одна думка — зовсім протилежна.

Інга всілася чимближче до мене, навіть підсунула крісло. Вона також боялася нашого рятівника. І що вже було казати про Івана, нашого земляка, якого на п’ятому році перебування у Штатах спіткала така прикра несподіванка! Та він тримався чи не найкраще з нас. Відчувалося, що цей не надто показний чоловік уміє давати собі раду у різних ситуаціях. Його витримка взагалі дивувала.

— Ваню, — якомога спокійніше сказав я. — Ми не з ним. І зробити тобі щось погане не дамо…

Наш «рятівник» підвівся і пістолет з’явився у його руці. Автоматично підвівся і я. Кого-кого, а мене він не має продірявити, бо для чого ж було витягати з літака? Інга зблідла.

— Зараз ти посидиш окремо, — промовив він до Івана, — а ми поговоримо.

Рука з пістолетом зробила запрошуючий жест. Це означало, що мені також належало йти. Хоча, гадаю, і він також розумів, що ми не накиваємо п’ятами. Куди нам, остаточно зацькованим невідомо ким, ще й у чужій країні!

У квартирі-офісі Джорджа Мелоуна, яку він оглянув одразу, знайшлося для цього ідеальне приміщення — лабораторія для проявлення знімків. Майже порожня, без вікон, з металевою трубою водопостачання. На ній і заклацнулися браслети, а ми повернулися до кімнати.

— Тепер може поясните нам, що усе це означає? — висловила побажання Інга.

— Ви праві, нам треба якось порозумітися, — промовив він, ховаючи зброю. — Адже ми маємо бути союзниками, інакше… Я ще якось видряпаюся, а ви уявіть, що вас чекає.

— Якраз цього ми не уявляємо, — сказав я.

— І ви б хоч сказали, як до вас звертатися, — додала Інга.

— Як забажаєте, — з руху, зробленому плечима, було видно, що йому дійсно однаково. — Назвіть як хочете, тільки не забудьте потім. Давайте, я буду Марком Колінзом.

— Ви американець?

— Якщо вже ми тут, краще бути американцем.

— І що ви, Марку, збираєтеся робити далі? — звісно, ну хто як не Інга мала брати ініціативу у діловій розмові.

— Далі ми повинні тут загубитися. Вас шукають серйозні структури. І до їхніх рук вам краще більше не потрапляти.

— Які це структури? — запитала вона.

— Це… — той, кого тепер належало називати Марком Колінзом, на мить замислився. — Скажімо так, спеціальний відділ їхньої розвідки, яка зветься ЦРУ, ви чули, напевно.

— А на хріна ми їм? — не витримав я.