Розділ «Заповіт писати передчасно»

Зі своїм скомпрометованим закордонним паспортом я міг розраховувати потрапити на чужину лише обхідними шляхами. Тим паче у такій ситуації їхати до посольства і намагатись отримати візу — це виглядало повним божевіллям. Я не мав бувати там, де на мене можуть чекати. Тому Чернівці здалися мені привабливим містом. На відшибі і близько до кордону. Ніхто не знав, що я тут. Два дні минули у важких роздумах, та все ж рішення визріло: за два дні їхатиме бус і я нелегалом потраплю до Португалії. Не до Польщі. Звідти через океан до Сполучених Штатів. А от там я дійсно загублюся. Біс із ним, буду вічним нелегалом. Це краще, аніж на мушці у тих кедебістів.

Під кінець третього дня я вже заспокоївся і не смикався через найменший шурхіт. Ніхто не міг знати, де я зараз. Понад триста кілометрів відділяли мене від кафе «Артист», з якого я вийшов пізно уночі і до ранку ішов полями сам-один. Лише о десятій наступного дня, зловивши попутку, дістався до Вінниці, а звідти знову ж таки на перекладних сюди. Ніхто мене не бачив, ніхто не стежив — гарантія. Тому і зважився на це. Усі справи необхідно завершувати.

Приватний нотаріус Машковський Павло Петрович ще обідав, і двері, на яких вилискувала табличка, були зачинені. Я передивився документи. Усе було законно. Я будь-де міг оформити генеральне доручення на свої справи — кафе та машину. Нехай Оксана займається на законних підставах. Чому має пропадати? І кому ще я можу доручити? А тут мене однаково ніхто не знає. Потім залишу у якійсь камері схову і якось повідомлю їй.

Я закурив, відвернувшись убік від черги, що почала шикуватися за мною. До мене поверталося самовладання, а впевненість, що вдасться викрутитися, міцнішала. А у Штатах я наче риба у воді. Шкода от тільки, що там усе доведеться починати з нуля і на голому місці, бо повертатися до Чикаго, де я провів вісім років і залишилися знайомі, все-таки було ризиковано.

Крик, що пролунав над самим моїм вухом, був страхітливим — вона волала так, що мороз ішов по шкірі і, повертаючи голову, я вже знав, що зараз побачу. Чолов’яга, який сидів через одного, з’їжджав спиною по стіні додолу. Акурат на чолі у нього була дірка, з якої вже текло, а потилиця розмазувала по кремовому набризку будинку густе і червоне. Навпроти височіла якась споруда на шість поверхів. Вікна її відблискували від сонця. Я так і не встиг роздивитися віку цього нещасного — голова його з’їхала набік і завалилася у щілину між лавкою і стіною.

Згадався скриплячий голос мого знайомого з посвідченням підполковника: «Зараз міліція, швидка…». А коли неслухняні ноги занесли мене у хтозна-який район Чернівців на хтозна-яку вулицю, абсолютно незнайомий чоловік, який проходив поруч, промовив наче ні до кого:

— Оформляти заповіт вам ще рано.

І потім неслухняна моя голова ще довго намагалася зрозуміти правильний зміст цих слів.

Тубілай озирнувся і, наздогнавши Бастюрка, стиха промовив до нього кілька слів, а сам зупинився, різко осадивши коня. Останній погляд Бастюрка, яким той прощався зі своїм воєначальником, блиснув хижо, адже запахло новою здобиччю, незрівняно ціннішою за будь-яку жінку — власним життям. Тепер вони зможуть втекти. Четверо на чотирьох здорових конях. Та й полонянки з ними не буде. Коли вороги це побачать — одразу кинуть їх і шукатимуть її. А для яничар-аги, котрий впав у немилість султана, однаково шляху назад немає. Той, хто не виконує волі повелителя, карається смертю. І тепер він, Бастюрк, швидше за все займе його місце після повернення, адже є справжнім воїном. А це дивне бажання султана він також задовольнить. Бажання, за яке щойно загинуло тридцять відбірних яничарів — еліти воїнства всемогутнього Сулеймана-паші.

Кінь воїна, який наче вирішив здатися разом із здобиччю, йшов з відпущеним повіддям назустріч переслідувачам, які ось-ось мали б з’явитися, адже неважко тримати слід утікачів, які скачуть неторканими степовими травами. А ось і той, хто безнадійно відстав. Згадалося, як це було. Запорожці відсахнулися, боячись пронизати списами дівчину і, збивши конем першого, Тубілай рубонув наступного, тільки той якимось дивом встиг вихопити шаблю і навіть зумів її втримати після удару яничар-аги. Він-то і вдарив потім Ханіма, який наступним, услід за Бастюрком, кинувся у прорив. Щоправда, влучила козацька шабля по крупу коня…

Вони зрівнялися і Ханім осадив скровавленого скакуна, який і сам вже готовий був упасти. Що це замислив ага? Повернувся по нього? А чому ж разом із полонянкою? Ханім зрозумів усе лише тієї миті, коли просвистів ятаган. А крику дівчини він вже не почув. Розрубана голова Ханіма похилилася на груди. А Тубілай, підхопивши повіддя його пораненого скакуна, звернув зі сліду, прямуючи у низину, де кілька верб пообростали очеретом і проглядався вузький потічок.

Тіло Ханіма давно вже випало із сідла, і, озирнувшись ще раз, Тубілай залишив пораненого коня, який тепер спотикався, ледве переставляючи ноги, а сам верхи перескочив потічок і заїхав до яру. Звуки наближення переслідувачів уже долітали його вух. Кінь Ханіма важко поводив боками. Тепер вони не звернуть з основного сліду, побачивши, хто залишив оцей. Усе на грудях Тубілая змокло, адже їхав, увесь час притискаючи до себе полонянку, її гаряче тіло. А дівчина виявилася на диво тендітною, легкою, наче пір’їнка. Не така, як більшість невірних, яких продавали у Кафі, які потім потрапляли до їхніх гаремів. Ті вгодовані, грудасті і якісь драглисті. Вона — тоненька, немов лоза, хоч надвоє складай і ховай до кишені. При усіх султанових дивацтвах смак його на жінок тепер зіграв на руку.

Але насправді складати її надвоє Тубілай не збирався. Це диво має не пожмакатися, поки доїде до Істамбула. Інакше він не зможе виконати дивне бажання повелителя. Вона доїде. І тоді султан пробачить йому не те що втрату сотні кращих яничар — взагалі усе. І озолотить його.

Тубілай, взявши руки дівчини, завів їх за спину, збираючись зв’язати. І цієї миті вона, розуміючи, для чого це робиться, вигнулася, немов куна, і увіп’ялася зубами у його обличчя, намагаючись видерти руки. Біль був дикий, і його пальці мимоволі схопили шию полонянки. Лише якесь диво зупинило їхній останній рух, не давши зламати гортанку дівчини. Напевно, розуміння, що цього султан не пробачить. А вона, так і не зумівши видерти рук з лещат його вільної долоні, намертво зімкнула зуби, дихаючи у саму щоку викрадача. Тубілай міцно стискав однією рукою обидва її тонкі і вже безсилі зап’ястки, намагаючись іншою так притиснути обличчя дівчини до свого, щоб не дати їй дихати. І тоді вона розтисне зуби.

Тупіт коней ставав усе відчутнішим. І якби це тільки було можливо, він видер би зуби полонянки зі свого обличчя разом зі шкірою. От тільки, чи витримають вони? Адже такі ж тендітні, як і уся дівчина. А повелитель цього не пробачить. Тому і божеволів від болю, чекаючи її «милості» і ризикуючи втратити взагалі усе. А мить тяглася, наче густа кров по шиї. І вона продовжувала дихати — переривчасто, зі звуком, стогнучи з останніх зусиль і розмазуючи його кров. Тільки б не захлинулася нею…

І раптом біль минув. Натомість у ньому з’явилося щось нове. Відчуття, що ця, притиснута до його тіла жінка, була частиною того, що його чомусь хвилювало — цього степу, сонця, вітру — не таких, як у Туреччині, чимось незрозумілих і наче знайомих. І разом з тим зараз вона, увіп’явшись намертво, була наче як його частиною. Уявлялося, як його кров, що завжди належала всемогутньому Аллаху, змішується з кров’ю та слиною цієї невірної — такої казково прекрасної. Усе це загрожувало відібрати розум. Тубілай відчув, що якби міг вирішувати сам для себе, то хотів би, щоб її зуби не розтискалися ще довго, а дихання було ще ближчим… Він ще сильніше притис голову дівчини до свого обличчя. Якщо це божевільне дихання не зупиниться, він-таки втратить розум і тоді однаково не виконає своєї місії.

Воно зупинилося — її дихання. Якраз у ту останню мить, коли яничар-ага ще міг володіти собою.