Розділ «Друга освіта»

Я отримав доволі дивне завдання, з яким упорався просто блискуче. Була глибока ніч, коли інструмент, яким мене озброїли, почав тихо підлазити під дерев’яну раму вікна на першому поверсі міської поліклініки. Ця стіна стояла до огорожі, за якою ішов ряд кущів, і мене ніхто не міг бачити. Звісно, руки були наче не своїми, коли виконували таку незвичну роботу. Одного разу скрипнуло досить гучно. Зрештою рама піддалася і я вліз у темний коридор, де навіть від обережних кроків ішло відлуння. Я бував тут останні два дні цілком легально, тому легко знайшов вихід на сходи і піднявся на третій поверх. До коридорних вікон тут потрапляло світло з сусідніх будівель і я навіть прочитав табличку на дверях з номером 34. Другий інструмент підсунув під планку дверей там, де був замок. От тепер скреготнуло добряче. Серце моє бухало, хоч злам цей відбувався не у банку, а закладі, де навіть немає сторожа. Далі пішло легше. Двері з номером 12 на другому поверсі відчинилися без проблем. Нічого не взявши, але перекинувши папери у ящиках столів і шафах, я виліз через те саме вікно і втулив раму на місце.

Три дні мене не чіпали, а потім був новий наказ. У камері схову, номер якої мені повідомили, я взяв гроші у сумі сто тисяч гривен і цього ж дня в автосалоні купив «Ниву-Шевроле». Папери оформив на себе офіційно, на що пішло ще два дні, а потім вирушив у Тернопільську область шукати хутір Діброва. Це виявилася глухомань дай Боже. Район містечка Бережани, але у таких лісах… По карті це практично межувало з Івано-Франківською областю. Боротьба зі звичкою оглядатися давалася важко, але мене попереджали, що позбутися її треба обов’язково. І я намагався робити це непомітно. Останні двадцять кілометрів горбатої та безлюдної дороги я міг заручитися, що за мною ніхто не стежив. Жодної машини не було поруч і лише іноді якась розвалюха траплялася назустріч. Мою ж люди, що пасли корів, завжди проводили очима. Напевно, сюди рідко заїжджав хтось незнайомий.

Колії у тій Діброві були настільки глибокими, що я ледве продерся навіть таким всюдиходом. Потім мені вдалося знайти напіврозвалену будівлю на краю хутора. Я сподівався, що це вона, оскільки інших поблизу не було. Частина її була з цегли, частина з каменю. Цеглу селяни поступово розібрали, камінь так і лишився. Я провів там кілька годин, обшукуючи закутки. За стіною, ззовні будівлі знайшлася яма близько метра завглибки, яка заросла кропивою, стінки її обсипалися. Можливо, це і була схованка, яку мені наказали шукати. Я не розумів — навіщо? Який сенс у цьому? Тим паче, зважаючи на своє минуле, я очікував дещо інших завдань.

Потім я їздив навколишніми хуторами і розпитував про якихось Андрусевичів — батька та сина. Ніхто нічого не знав. Люди замислювалися, знизували плечима і я їхав далі. Лише у Слов’ятині кілька селян сказали, що донедавна тут жили батько та син, з приїжджих, які начебто пробували займатися фермерством, але кілька років їх вже тут немає. От тільки не були вони Андрусевичами.

З цими результатами я й повернувся до Чернівців, у свій готельний номер. Ніхто не забаг у мене звіту про поїздку, а ще за два дні мені наказали виїхати на тій самій машині до Славути Рівненської області. Там я залишив її на стоянці і пересів у чорного «Опеля», який проїхався кілька кілометрів глухими дорогами до зустрічі з червоною «сімкою». На ній мене і завезли у якийсь склад. Приміщення, куди заїхала «Лада», було здоровезне. У середині залишки цементу в мішках, решта виметено. Не те слово — вилизано. У куті з цегли вимурувано приміщення з віконцем. Там кілька кімнат. Одразу мені показали моє ліжко, дали їсти і увечері усе розпочалося. Мені ще раз нагадали про заборону зайвих запитань, дали спортивний костюм і я почав мотати кола по складу. Потім кілька фізичних вправ до втоми. Потім я змушений був сидіти за столом навпроти свого теперішнього, скажімо так, безпосереднього боса. А як ще назвати цю людину?

Мені читали дивні лекції сам-на-сам. А швидше це було репетиторство. Про конспірацію, стеження, способи проникнення у приміщення, замітання слідів, користування різними пристроями типу відмичок, засобами зв’язку. Другого ж дня я почав засвоювати основи рукопашного бою та володіння різною зброєю. У склад час від часу заїжджали нові, інакші машини, і я вчився їздити на них. Навіть трактори потрапили сюди за кілька тижнів. Окрім цього я тільки їв і спав — і те й інше у необхідній кількості.

Відтепер у мене не було нічого свого, особистого. Відібрали, звісно, й документи. Білизна, одяг — усе мені давали. Мотузку, на якій трималося моє найближче минуле, також перетяли. Під суворим наглядом я зателефонував Оксані і повідомив, що вже у Штатах і, напевно, тепер напостійно, а також, щоб чекала на папери, завірені нотаріусом. Ці самі папери я підписав увечері і тепер не сумнівався — їх завірять і передадуть Оксані, яка невдовзі стане власницею кафе «Артист». А потім мене там просто забудуть. Назавжди. І ніхто завдяки такому розв’язанню проблеми не шукатиме. Отже, моє повернення не передбачалося.

Той, хто мав зі мною справу, звався Ілля. Він же щовечора давав мені уроки англійської та німецької мови. Усе робилося поступово, але навчання йшло на повну силу. Ставити якісь запитання тут дійсно було неможливо, окрім тих, що стосувалися суто підготовки. Вчитель мій не любив зустрічатися зі мною поглядом і робив це лише у крайніх випадках, при необхідності пояснити якісь непрості речі.

А щовечора, падаючи у ліжко після годинного блоку новин по відео, я намагався думати про те, що усе це могло б означати. Виглядало так, наче з мене готують такого собі диверсанта або агента якоїсь секретної служби. А кому ще може знадобитися увесь цей комплекс навичок? От тільки одна думка заводила мене в глухий кут. Чому саме я?

Спеца такого профіля належало б готувати з молодих років. Засвоїти такий фах, стати досконалим — на це потрібен час. А мені вже рочків дай Боже… Ну, нехай здоров’ям не обділений, не дурний та все ж таки… Пізно вже з мене суперагента робити. Не вийде. Отакому, як цей Ілля, завжди програю за усіма параметрами. Отже, є якась конкретна причина, що потрібен їм саме я, а не хтось інший. Саме я маю якомога краще володіти усіма навичками, щоб мати шанс, очевидно, виконати якусь справу. І я продовжував марно плутатися у своїх припущеннях, поки не зморював сон.

Кажуть, що людина до усього звикає. Я не зміг звикнути бути у когось на мушці, проте відчуття жаху, паніки притупилося, вляглося. І думки про це втратили нервозність і безнадійність. Добряче допомогли й уроки психології, аутотренінгу у викладанні того ж Іллі. І відтоді я вхопився за навчання наповну, намагаючись взяти від них усе, що можливо. Мені спокійніше думалося про те, що оскільки вчать усьому цьому, то, очевидно, до чогось готують. Отже, куля моя прилетить не скоро. А за той час я зможу щось зрозуміти і щось придумати. Тільки вчіть мене краще…

За неповні два місяці я звик почуватися набагато впевненіше і лише раз залишив стіни складу. Нас удвох з Іллею з атрибутами конспірації доставили до Рівненського аеропорту, а приземлилися ми у Харкові. Зійшов з літака я сам. Знявши номер у призначеному готелі, я три дні, а точніше — ночі «громив» харківські поліклініки. Вочевидь чомусь саме медичні заклади відповідали уподобанням моїх нових хазяїв. І враховуючи усі мої набуті навички, робота була елементарною: я зламував двері з указаними номерами, заходив і виходив нічого не взявши. Усе. Кому і навіщо це потрібно, збагнути було важко. Хоча остання ніч супроводжувалася пригодами. Мене застукали. Напевно, хтось щось побачив і зателефонував до міліції. А попередні злами були зафіксовані, тому й приїхали швидко. Вікно для можливої втечі я залишив завбачливо. Тому, пробігшись коридорами, скочив у клумбу і, перемахнувши паркан цієї установи, став недосяжним для стражів порядку. Навіть іронія про те, що ніколи ще суперагента не ловили працівники міліції, напросилася мимоволі.

До Рівного я повертався сам. Було дике бажання уночі на темному харківському провулку звернути убік і ніколи не повертатися до готелю «Україна». Тільки я не вірив, що це принесе бажаний результат. Швидше за все через кілька днів десь у Львові чи Вінниці прилетить куля і розмаже голову ще одному пенсіонеру або пенсіонерці, яка сидітиме поруч і ні сном ні духом… Щоб укотре настрахати мене, поставити на місце. А можливо, цього разу мішенню нарешті вже стане моя голова.