Розділ «Аргумент, що вбиває наповал»

Він сидів на лавочці якраз посеред алеї і читав газету. Навколо клумб з квітами мами возили немовлят, старші діти каталися на роликах і скейтах, бабусі-пенсіонерки несли хліб з кефіром, а більшість просто квапилися у своїх справах.

Я привітався і сів поруч. Він відклав газету, і та ж сама натягнута посмішка скривила його обличчя:

— Радий вас бачити, пане Байдо. Як доїхали?

— Дякую, давайте до справи, — попросив я. — До речі, ваша платня виявилася надто щедрою, я привіз решту.

— Ну що ви! — засміявся він, зупиняючи мою руку, яка смикнулася до кишені.

— Це на випадок, якщо не зможу задовольнити вашу пропозицію.

— А от тоді й поговоримо про здачу, — він дружньо поплескав мене по плечі і почав: — Власне, нічого такого я вам не пропонуватиму. Всього-на-всього, зважаючи на ваші ммм… так би мовити, таланти… зіграти роль. Вам доведеться проїхатися в одне-друге місто, з деким зустрітися, поговорити… Ось таке. Кілька зустрічей, з гарними жінками у тому числі. А платня буде немалою. Конкретні умови можемо обговорити зараз.

— Господи… Звідки вам відомо?! — я не зміг стриматися. — Хто? Костянтин нацькував вас на мене? От, сучара… Значить так, — я зірвався з лавки, — запам’ятайте: я цим більше не займаюся! Ви зрозуміли? Можете стріляти, до в’язниці садити… Я сказав — ні! Ніколи!

Очі його звузилися, ніс загострився, це було помітно, не зважаючи на злість і розпач, що охопили мене. Він не скочив слідом за мною, лише підняв застережливо палець:

— Не гарячкуйте, Володю. Ви не бачили ще моїх аргументів «за». Сядьте, прошу вас.

Я хляпнувся на лавку і зарікся, що хоч якими б були його аргументи, якщо цей щур не відчепиться, завтра пошлю під три чорти свій кабак з хатою, машину, не кажучи вже про Оксану і всіх решту, і заберуся туди, звідки приїхав. Нехай краще стану алкашем і здохну там від білої гарячки, аніж влізу ще раз у таке.

— Так ось, — вів своє есбеушник, — ось мій головний аргумент. Ви бачите цю людину?

Він показав пальцем на чоловіка, котрий сидів неподалік. Більшість лавок розташовувались уздовж алеї, спинками до ряду дерев, які відгороджували її від проїжджої частини з кожного боку. Але там, де переривалися клумби, лавки стояли ще й упоперек. От на такій і сидів цей, нехай ще не дід, але… словом, пенсіонер. Я розглядав його, намагаючись упізнати. А мій співрозмовник неквапно підійшов до нього і нахилився, щось промовив, але я не почув. Чоловік зняв окуляри і глянув на годинник, а потім відповів.

Він повернувся і сів поруч.

— Не знаю, хто це, — похитав я головою. — Уперше бачу.

— А це не має значення. Ви, головне, дивіться на нього уважно, зараз усе зрозумієте.

Це сталося зненацька. Я не одразу збагнув. Голова пенсіонера якось різко смикнулася назад з дивним звуком, наче щось вдарилося об неї, і, незграбно махнувши руками, він звалився з лавки на бруківку. Чоловік лежав нерухомо, лише кілька разів смикнулися старі поношені черевики. Капелюх злетів з голови, цівка темної крові поповзла по його скроні, зливаючись з калюжею, що вже розпливалася під його головою.

А я відчув, як усередині все німіє. Дихання робилося не моє і я ніяк не міг повернути голови до свого співрозмовника, розуміючи, що його тут уже немає. Це ж він… знав, що зараз станеться… Скоївши таке, людина мала б одразу втекти!

Він залишився там, де й був, не звертаючи уваги на пронизливі крики перших очевидців. Люди, зрозумівши, спочатку кинулися навсебіч, а потім навпаки навколо помаленьку почав стікатися натовп.