Розділ «Експортний варіант»

Фуру майже не гойдало. Звуку взагалі не було чути. «Упаковка» виглядала більш ніж солідною — ніколи у найспотвореніших думках не міг би уявити, що доведеться подорожувати так. Грубі та м’які гумові прокладки на надійних дверях — це одразу кинулося в очі, коли нас запихали сюди. Герметичність повна. І одразу ж щілиноподібні отвори під верхом і, напевно, активна вентиляція, щоб не задихнулися. Щоб я згорів, якщо з такою «пошаною» не возять важливих шпигунів на кшталт Джеймса Бонда. І раптом артист з погорілого театру…

Інга сиділа навпроти з кам’яним обличчям. Ще якийсь час після того, як ми рушили, вона оглядалася, наче шукала шпарину, а потім вдарила ліктем у гладку пластмасову стіну. А потім ще.

— Безглуздо, — сказав я. — Нас однаково ніхто не почує.

— Це я так… З розпачу.

Між нами було якихось півкроку відстані, вона подивилася на мене. Проте слідів справжнього розпачу у її погляді я не побачив. Зосередженість… Її очі, здавалося, тицялись у різні місця контейнера, зондуючи гладкі стіни, і шукали можливість видертися назовні.

— Розпач — це у мене, — не згодився я. — А ти ж залізна леді…

— Дякую, — скривилась Інга. — Твої компліменти стають дедалі витонченішими. Що я маю — заплакати?

Сліз у її інтонаціях також не чулося, проте завжди присутній сарказм давно зник. Вона говорила те, що думала. Інга із зусиллям скинула оті чорні пінетки і випростала змучені ноги. Тоді я «обійняв» їх своїми і потяг до себе, схрещуючи свої під ними. В результаті її роззуті ноги вже не торкалися холодної підлоги, а вмостилися на моїх.

— Дякую, — промовила вона.

— Звертай увагу не на слова, а на вчинки, — порадив я.

— Вчинки… Хто знає, яких тепер вчинків від нас зажадають. А я тоді так і не повірила тобі до кінця…

Я не мав що відповісти.

Мовчки їхалося краще. Це була не та ситуація, коли розмова допомагає скоротити час. Важкі неспокійні думки… Звісно, коли вони обсіли, може зарадити тепле слово близької людини, але… Інга не була здатна на це, хай навіть у нас щось там склалося. Про що вона думає зараз? Повністю сховалася у себе і, здавалося, проробляє можливі варіанти виходу з ситуації. Прагматична жінка, її спосіб життя — дія. Напевно, думає, з ким зі своїх впливових друзів могла б зв’язатися, якби випала така нагода. А що, як ця жінка не настільки залізна? І тоді, можливо, такого слова потребує вона сама.

Я легенько стиснув її гомілки своїми. Вона повернулася сюди, у бункер, лише на мить, щоб поцікавитися поглядом, чого це я хочу. Цей жест був тим, чого вона не потребувала — навіть у такій ситуації.

Ми їхали довго, а за якийсь час нас по черзі вивели до ящиків і наказали справити потребу. Це означало, що найближчим часом такої можливості не буде. Ящиків тепер було стільки, що залишався лише прохід посередині. Нас збиралися закласти повністю. Здогадка вколола раптово і неприємно. Везтимуть через кордон. Що ж інакше? Бункер замурують цими ж ящиками і тоді нас ніхто не почує і не побачить. Хіба що… Але у випадковості я не вірив. У таких все схоплено. Напевно, на митниці усе домовлено або є якийсь надійний канал. А що далі? Куди? Куди закине мене доля цього разу? Моя підступна доля, та, що і так усе життя кидала й кидала…

— Можна, ми сядемо знову так, мені дуже зручно, — попросила Інга.

Я мовки виконав її прохання, вона посунулася ще далі, з’їжджаючи по кріслі, наскільки дозволяв ланцюг, і відкинулася на спинку. Дорога мала бути довгою.

— А ти можеш розповісти мені про твою мрію? — несподівано запитала вона.

— Чого раптом тепер? — здивувався я. — Якось інші думки у голові. Навіщо тобі?