Розділ «Грім серед ясного неба»

Навряд чи я мав підстави вважати ясним свій небосхил. Та все ж переді мною поступово вимальовувалася хоч якась перспектива. Чотири дні ми зі Стенлі їздили по найближчих містах і у приватних клініках і діагностичних центрах робили обстеження. Замовляв Стенлі, а робили, звісно, мені. УЗО, рентген і різноманітні аналізи. Слухняно віддаючись до рук американських ескулапів, я робив висновки.

І першим з них був той, що Стенлі не тільки не належить до якогось з ворогуючих таборів, з якими я мав справу, а й не знає про мої стосунки з першими, яких я остаточно вважав росіянами. Адже як одні, так і інші вже знали про особливості мого організму і, схоже, вважали придатним. Стенлі ж прокручував усе по-новому. Відповідало намальованій ним картині й те, з якою обережністю це робилося. Він не замовив комплексу необхідних обстежень в одній клініці, щоб не скласти картини для тих, хто, можливо, вже чатує, запустивши могутні щупальці у сітку медичних закладів. А проведення УЗО та рентгену взагалі залишив наостанок, адже ці обстеження виявляли основні спільні ознаки з Емісаром.

Ясним як божий день у світлі цього було одне: Стенлі готував з мене двійника цього загадкового Емісара. Отже, невдовзі мені доведеться протягти руки за такими грошима, що важко уявити. І тоді знадобляться усі мої таланти, аби зорієнтуватися у ситуації миттєво і діяти правильно. От тільки чи буде така нагода взагалі? Що як вона ще існує зараз, коли його немає вдома і я можу чкурнути на свій страх і ризик? Що як зараз і є оті останні дні, коли можна використати цей шанс?

Та вести мову про те, щоб наважитись чи ні, заважала одна деталь. Це була Інга. Тоді вже на ній потрібно ставити хрест. Якщо навіть є така можливість втекти від Стенлі, то він вже точно знатиме, де мене потім шукати — біля неї. Біля жінки, за якою швидше за все і так уже чатують. І можливо, не лише росіяни. Навіть сам Стенлі, який за моїми переконаннями все-таки мусив мати якусь агентуру, міг прикластися до цього. Тоді шансів жодних. Однаково мені не вихопити її з-під носа в усіх. Та й не вірив я, що цей старий отак просто залишає мене самого.

Та навіть раптову зміну ситуації, яка примусила у цьому переконатися, я не вважав громом серед ясного неба. Тому, що сталося за хвилину, завжди було місце у моїх розрахунках.

Телефон засигналив — Стенлі. Старий говорив більш ніж лаконічно, попереджаючи, що ті, хто зараз увійдуть, — його люди і я маю слухатися їх до його наступних розпоряджень. Так і сталося. Вони відчинили своїм ключем і кинулися перетирати геть усе у маленькій квартирі, знищуючи відбитки пальців. Їх було четверо, і я сумирно сидів на стільчику посеред кімнати, не заважаючи їм. Старший з них, Айвен, був малослівним і вправно керував процесом. Упоралися вони швидко, спорснули стіни й предмети з якихось балончиків і, загрузившись у бус, ми поїхали. Я не питав нічого, розуміючи, що на якусь інформацію від цих людей розраховувати годі. Їхали ми більш ніж півдня і дорогою Айвен лише раз узяв телефон. Схоже, телефонував Стенлі. Він і забрав мене у них на якомусь відрізку дороги.

— Непередбачені обставини, — коротко пояснив він. — Нашими обстеженнями почали цікавитися. Довелося перестрахуватися і зникнути. Загалом усе гаразд.

Хтозна чи було правдою сказане, та одне не викликало сумніву — обставини дійсно складалися непередбачувано, і нас могли вирахувати. А за годину ми заїхали до міста, і після кружляння вулицями Стенлі зупинив машину біля занедбаного невеличкого котеджу. Ми увійшли й одразу ж Стенлі почав збиратися. Він мав ще деякі справи.

— Тут цілком безпечно, — сказав він. — Про цей будинок не знають навіть мої люди.

«Ще зовсім недавно у вас взагалі не було ніяких людей», — подумав я. Але не сказав. Навіщо? Щоб він мені «навішав» якесь вірогідне пояснення чому не розповів про них? Хай краще думає, що я не надав цьому значення. А всередині усе стискалося від одного слова — «коли?», адже розвиток подій свідчив про те, що чекати мені залишилося недовго. Стенлі порадив не виходити з будинку і взагалі не «світитися». Тим паче, можливість така була, адже житло обладнане усіма зручностями. І мені знову довелося зайнятися найважчим — набратися терпіння і спробувати відігнати невтішні думки. Та навіть і те, що сталося невдовзі, ще не було отим громом.

З півгодини я чесно працював у цьому напрямку, оглядаючи закутки котеджу, коли двері у вітальні відчинилися. І не встигло клацання замка відбитися відлунням у серці, як мене вже кликали, причому голос належав Айвену. Коли я збіг донизу, вони вже увійшли. Крик застряг у моєму горлі: другий, бородатий, той що був з Айвеном перший раз і імені якого я не знав, затягував крізь двері третього з їхньої ж команди — судячи з усього мертвого. Тіло кинули на підлогу і він одразу ж потяг четвертого з розчинених задніх дверцят фургона, підігнаного до самих вхідних дверей. Тіло безжиттєво волочили через поріг, і коли його кинули на підлогу, я побачив скривавлену дірку у куртці акурат на спині. Їх застрелили у спину. А усі мої наступні запитання зняв пістолет, який з’явився у руці Айвена.

Ствол дивився мені у груди, а рух його другої руки наказав повернутись обличчям до стіни. Вочевидь у команді Стенлі відбулися розбірки. Свого роду бунт на кораблі. Незгідних прибрали, і тепер, схоже, Айвен грав власну гру або ж виконував накази іншої сторони — однієї з тих, про які вів мову Стенлі.

Браслети клацнули на моїх зап’ястках, а перед цим його руки пройшлися моїми кишенями. Телефон для зв’язку зі Стенлі він забрав, ключі від моїх браслетів передав напарнику. Мене посадили у кут і лише тоді бородань завів до помешкання ще одну людину, голову якої закривав мішок зі щільної тканини. Його завели за руку. Бородань зашторив вікна, і мішок стягли з голови прибулого. Розв’язали й руки. Чоловік, якого раніше мені бачити не доводилося, мовчки протер очі і роздивився. Він не скидався на полоненого, хоч і доставили його так. Наостанок бородань заніс ящик з якимось довгим футляром і лише тоді двері остаточно зачинилися.

Незнайомець у супроводі Айвена перейшовся будинком. У спину йому не дивилося дуло пістолета і почувався він досить вільно. «Погулявши» по будинку, він узявся до ящиків. Там була якась техніка. Приєднавши датчик на довгу метрову ручку з кнопками та перемикачами, він почав обстежувати стіни та підлогу усіх приміщень. У будинку Стенлі вони щось шукали.

Час зупинився. Панувала тиша, лише скрипіння підлоги від кроків спеца з датчиками. Його привезли з мішком на голові, аби не знав, куди їздив і де працював. Отже, відпустять. Я сидів спиною у кут, отже, бачив усе, і мені не збиралися накидати на голову ніяких мішків. Вони не переймалися питанням бачитиму я щось чи ні. Упевнені, що я нікому нічого не розповім? Але чому тоді не застрелили одразу? Було б ще надійніше. Можливо… Збираються віддати під дію «негуманних» методів?

Німіти усередині почало одразу, щойно пістолет Айвена вперся мені у груди. Але те, що там робилося зараз, не йшло у жодне порівняння з тими першими відчуттями. Воно буквально не давало дихати. Відчуття кінця. Того, що називається жахливий кінець. Дихання перехоплювало і плутало думки. Айвен усе бачив. Вони не ставили запитань, очевидно добре розуміли, що я можу знати і чого не можу. Та найголовніше — я був свідком їхніх дій. Цим усе сказано.

Кімнати обстежили, але нічого не знайшли. Мене підняли з підлоги і повели до підвалу. Привезений фахівець перемкнув щось на своєму обладнанні і продовжив роботу внизу. Вони ж мовчки чекали.

— Звідси треба було починати, — єдине промовив бородань.

Зрештою датчик зупинився посередині стіни. Я не міг бачити монітора, на який перекинулася їхня увага, оскільки тепер був припнутий правою рукою до металевої труби. Фахівець з пошуку упевнено провів пальцем по екрану, а потім намалював чорним маркером квадрат на стіні.